Крізь браму срібного ключа

18 листопада один iз вiдвiдувачiв – перуанський iндiанець – пережив досить дивний iстеричний чи епiлептичний напад i згодом, уже перебуваючи в лiкарнi, продовжував волати: «Воно спробувало розплющити очi! Т’йог намагався розклепити повiки й поглянути на мене!» На той час я вже схилявся до того, щоби прибрати жахливий експонат iз зали, але все ж дозволив наших винятково консервативних директорiв переконати себе. Однак було очевидно, що музей починае набувати лихоi слави серед мешканцiв прилеглих пуританських кварталiв.

Останнiй iнцидент змусив мене дати доглядачам сувору iнструкцiю: не дозволяти нiкому простоювати перед жахливим релiктом бiльше кiлькох хвилин.

Це сталося 24 листопада, о п’ятiй годинi вечора, пiсля закриття музею. Один iз доглядачiв зауважив, що мумiя таки розплющила очi. Змiна була мiнiмальною: просто в обох очах завиднiвся вузький пiвмiсяць роговоi оболонки. Проте вже сам факт виявився надзвичайно важливим. Поспiшно викликаний до зали доктор Мур намiрився було вивчити дiлянки очних яблук, що вiдкрилися, за допомогою лупи, але навiть його слабкий дотик до мумii призвiв до того, що шкiрянi повiки раптом щiльно зажмурилися.

Всi спроби знову вiдкрити iх зазнали невдачi, i таксидермiст не наважився на бiльше. Коли вiн сповiстив менi телефоном про те, що сталося, я, не приховую, вiдчув неймовiрний жах, що важко узгоджувався зi звичайною фiзичною природою явища. На якусь мить менi, як i бiльшостi вiдвiдувачiв, здалося, що над музеем загрозливо нависла зла, безлика сила з невимiрних глибин часу та простору.

За два днi якийсь похмурий на вигляд фiлiппiнець спробував сховатися в музеi пiсля його закриття. Його заарештували й доправили до полiцiйного вiддiлку, де чужинець вiдмовився навiть назвати свое iм’я i його довелося затримати до з’ясування особи. Проте суворий нагляд за мумiею, вочевидь, остудив запал дивних на вигляд чужинцiв, i вони стали рiдше бувати в музеi. Ще помiтнiше впало число екзотичних вiдвiдувачiв пiсля запровадження нового порядку огляду мумii за принципом «Проходьте, але не затримуйтеся!».

Й ось у середу, 1 грудня, пiсля опiвночi, вибухнула трагiчна кульмiнацiя всiеi iсторii. Близько першоi години ночi з музею долинули несамовитi зойки – свiдчення смертельного переляку й агонii, а безлiч телефонних дзвiнкiв вiд переляканих мешканцiв сусiднiх будинкiв змусили хутко i майже одночасно з’явитися на мiсцi подii наряду полiцii й офiцiйних осiб музею, зокрема мене.