Крилата смерть

Роберту минуло тридцять два роки, i тодi Шарль пiдстерiг його неподалiк вiд замку i, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквiтi сил. Так продовжилася помста, передбачена у прокляттi. Надавши менi можливiсть пiдiбрати ключа до найбiльшоi загадки, яка полягае у тому, чому прокляття не вмерло разом iз Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пiзно мав би упокоiтися в землi, мiй спiврозмовник пустився в розлогi мiркування про алхiмiю та про дослiди, яким присвячували увесь свiй час батько та син, не утаiвши й того, що Шарль мiзкував над отриманням елiксиру, що даруе тому, хто його скуштуе, вiчне життя та нев’янучу молодiсть.

Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтiху, яка спершу настiльки приголомшила мене, аж раптом бiсiвський блиск знову спалахнув у його очах, i з горла вирвалося дивне змiiне шипiння, пiсля чого вiн високо пiднiс пляшку з очевидним намiром убити мене тим самим способом, який шiсть столiть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши iз себе кайдани зацiпенiння, гнаний iнстинктом самозбереження, я поцiлив у мого ката свiтильником, що слабко миготiв.

Скло вдарилося об камiнь, i цiеi митi одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повiтря каламутним вiдблиском полум’я. Моi нерви, й без того напруженi, не витримали сповненого жаху та безсилоi злостi зойку невдалого вбивцi, i я впав непритомний на слизьке камiння.

Коли я нарештi прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усiм, що сталося, вiдмовлявся осмислити сьогодення, але цiкавiсть усе ж узяла гору.

«Що це за породження зла? – мiркував я. – Як проникла ця iстота в замок? Звiдки ця одержимiсть, iз якою вiн жадав помститися за смерть Мiшеля Злого? Як могло статися, що прокляття зi столiття в столiття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що вiдтепер вiльний вiд пут багатолiтнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, i тепер мене охопило палке бажання осмислити нещаснi подii, що затьмарили iсторiю моеi родини i перетворили мою юнiсть на безперервний жаский сон. Сповнений рiшучостi усе розплутати, я намацав у кишенi кресало та кремiнь i запалив свiтильник.

Перше, що кинулося менi в вiчi, було понiвечене почорнiле тiло загадкового незнайомця. Його очi, якi ще недавно палали злiстю, затягла смертельна паволока. Сiпнувшись вiд огиди, я зайшов до кiмнати за готичними дверима. Те, що вiдкрилося моему погляду, найбiльше нагадувало лабораторiю алхiмiка.