Крилата смерть

У кутку височiла купка блискучого жовтого металу, з якоi промiнь свiтла висiкав снопи iскор. Імовiрно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що менi не хотiлося гаяти часу на дослiдження цього металу. Отвiр у дальньому кутку кiмнати провадив у саму гущавину дикого лiсу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, i подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собi, що не стану витрiщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тiла, до мене долинув ледь вловний стогiн, немов життя ще не покинуло тлiнну оболонку.

Цiпенiючи вiд жаху, я схилився над розпростертим на пiдлозi обвугленим i покрученим тiлом.

Раптом пелена спала з його очей, i крiзь iхню чорноту, пронизливу iще бiльше, нiж обпечене на вугiлля обличчя, проступило щось, що я не в змозi описати. Потрiсканi губи намагалися виштовхнути якiсь слова. Я змiг розрiзнити лише iм’я Шарля Чаклуна, менi також здалося, що з понiвечених губ зiрвалися слова «вiчнiсть» i «прокляття». Даремно я намагався зiбрати воедино жалюгiднi уривки його тиради.

У вiдповiдь на мою розгубленiсть смолянi очi незнайомця обпекли мене такою злiстю, що я затремтiв, забувши про безсилля мого супротивника.

Пiдхоплений останньою хвилею сили, що вже витiкала, нещасний трохи пiдвiвся на вогких слизьких каменях. Пригадую, як у передсмертнiй тузi вiн раптом повернув собi голос, i дихання, що вiдлiтало, вихлюпнуло слова, якi з того часу переслiдують мене вдень i вночi.

– Телепень! – вигукнув вiн. – Невже ти так i не збагнув, у чому мiй секрет? Жалюгiдний розум, не здатний здогадатися, з чиеi волi упродовж шести столiть твiй рiд не мiг позбутися страшного прокляття! Хiба я не розповiв тобi про дивовижний елiксир, який даруе вiчне життя? Чи тобi не знати, що таемниця, над якою билися алхiмiки, вiдкрита? То послухай же! Це я! Я! Я! Я прожив шiстсот рокiв, i всi шiстсот рокiв я мстив! Я мстив, бо я – Шарль Ле Сорсi!

Потойбiчний

Нещасний той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх i смуток.

Нещасний той, хто, озираючись назад, помiчае лише години самотностi у розлогих i безрадiсних оселях iз темними фiранками та захопливими стрункими шеренгами стародавнiх книг або змушений тремтiти й жахатися чувань у похмурих, химерних i велетенських хащах. Обплетенi мiцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гiлля далеко у височинi. Таку долю послали менi боги, менi, замороченому й обдуреному; менi, безнадiйному пустоцвiту.