Сни в оселі відьми

Я був самотнiй i все ж прив’язаний до невiдомих глибин чарiвною ниткою, чия iзольована поверхня лежала пiд поновленим сяйвом виснаженого серпика мiсяця.

У свiтлi лiхтарика я постiйно звiрявся з годинником, з гарячковим неспокоем вслухаючись у телефонну слухавку, але понад чверть години так нiчого й не почув. Потiм iз телефону щось слабко затрiскотiло, i я покликав приятеля тривожним голосом. Я був сповнений передчуттiв, проте в словах, промовлених з тiеi дивноi оселi, було набагато бiльше тривоги, нiж будь-коли ранiше я чув вiд Воррена, i не був до цього готовий.

Вiн той, хто так спокiйно залишив мене недавно нагорi, тепер тремтiв i кликав знизу пошепки, зловiснiше, нiж це був би гучний лемент: «Боже! Якби ти мiг бачити те, що бачу я!»

Менi вiдiбрало мову. Я мiг лише нiмотно чекати. Тодi переляканi зойки пролунали знову:

– Картере, це жахливо… жахливо… неймовiрно!

Цього разу голос не пiдвiв мене, i я вилив у слухавку повiнь запитань, що переповнювали мене. Я злякано повторював:

– Воррене, що там? Що там?

Іще раз пролунав голос мого товариша, хрипкий вiд страху i розведений присмаком розпуки.

– Я можу сказати тобi, Картере! Це поза людською свiдомiстю… Та я не смiю тобi сказати… Людина не може дiзнатися про це i вижити. Великий Боже! Я ще нiколи не думав про таке!

Знову нiмота врятувала мене вiд безмовного потоку тремтячих запитань. А потiм пролунав голос Воррена у дикому переляку:

– Картере! Заради любовi до Господа, поверни плиту на мiсце й негайно забирайся геть! Кидай усе, що робиш назовнi, й давай драпака… Це твiй единий шанс! Роби, що тобi кажуть, i не проси пояснень!

Я чув, але був здатен лише повторювати своi переляканi запитання.

Навколо мене були могили, темрява i тiнi; пiдi мною – якась небезпека за межами людського розуму. Але мiй приятель був у бiльшiй небезпецi, нiж я, i крiзь страх я вiдчував певне обурення, що вiн вважае мене здатним покинути його зараз. Ще клацання – i пiсля паузи жалюгiдний лемент Воррена:

– Знищ його! Заради Бога, поклади плиту на мiсце i знищ його, Картере!

Голос мого компаньйона звiльнив мене вiд паралiчу.

– Воррене, тримайся! Я спускаюся!

У вiдповiдь я почув зойк вiдчаю:

– Нi, ти не розумiеш! Занадто пiзно, це моя помилка. Засунь плиту на мiсце i втiкай, нiчого iншого ти або будь-хто не в змозi зробити.

Його голос знову змiнився, стаючи дедалi тихiшим i знаходячи безнадiйну смиреннiсть:

– Хутчiй, перш нiж стане занадто пiзно.