Сни в оселі відьми

З настанням темряви вершники погнали iще стрiмкiше, i незабаром вони вже мчали з моторошною швидкiстю, немов летiли. Коли почало розвиднюватися, на iхньому шляху зустрiлося селище, по сусiдству з яким Куранес жив колись у дитинствi i яке завжди бачив у снах поснулим або мертвим. Зараз там вирувало життя, i раннi перехожi низько вклонялися й присiдали у реверансах, але вершники, не зупиняючись, протупотiли копитами вулицею й звернули на вузьку стежину, яка закiнчувалася прiрвою. Ранiше Куранес потрапляв туди лише вночi, увi снi, i йому було цiкаво побачити ii при денному свiтлi.

Кавалькада досягла урвища, i тiеi ж митi десь на заходi спалахнуло золоте сяйво. Безодня виявилася вирвою хаосу з рожевим i блакитним блиском, i невидимi голоси спiвали, радiючи, коли лицарський кортеж поплив униз i конi збивали копитами ефiр, нiби мчали золотистими пiсками. А потiм осяйний туман розсiявся, щоб виявити iще бiльший вiдблиск – блискуче мiсто Целефес i морський берег удалинi, бiлоснiжний гiрський шпиль та яскравi рiзнобарвнi вiтрильники, що вiдпливали iз гаванi в далекi краi, де море зустрiчалося з небом.

Вiдтодi Куранес правив в Ут-Наргалi i тримав двiр поперемiнно то в Целефесi, то у мармурово-захмарнiй затоцi Сирен. Вiн править там i досi й правитиме вiчно та щасливо, хоча внизу, пiд скелями Інсмута, приливнi потоки, немов насмiхаючись, бавляться тiлом волоцюги, котрий одного свiтанку безцiльно приволiкся, спотикаючись, до напiввимерлого селища.

Ньярлатотеп

Ньярлатотеп… хаос, що крадеться…

Я – останнiй…

Я скажу порожнечi, що слухае…

Не пригадаю достеменно, коли це почалося, але вiдтодi минули мiсяцi.

Загальна напруга була жахливою.

Череду полiтичних i суспiльних зрушень супроводжували дивнi й обтяжливi передчуття страшноi фiзичноi небезпеки – масштабноi та всеохоплюючоi, – яку можна уявити собi хiба у наймоторошнiших нiчних жахiттях.

Пригадую, як люди швендяли з блiдими й стурбованими обличчями, нишком виголошуючи попередження та пророцтва, якi нiхто не насмiлювався повторювати вголос або зiзнатися самому собi, що iх чув.

Вiдчуття жахливоi провини нависало над землею, i з безодень мiж зiрками свiтили холоднi потоки, вiд яких людей трясло у темних i безлюдних мiсцях.

Сталося демонiчне спотворення послiдовностi пiр року – осiння спека страхiтливо затягнулася, й усi вiдчували, що наш свiт i, можливо, навiть увесь Всесвiт перейшли з-пiд контролю вiдомих богiв або сил до богiв або сил, ще нiкому не вiдомих.