Сни в оселі відьми

Професор Массачусетського технологiчного iнституту Мейфiлд, який дослiджував взiрцi космiчного приблуди, авторитетно пiдтвердив його метеоритну природу. Проти цiеi думки рiзко виступив доктор фон Вiнтерфельд iз Гейдельберга (у 1918 роцi його iнтернували як пiдозрiлого представника ворожоi нацii). А от професор Колумбiйського коледжу Бредлi не ризикнув зайняти якусь радикальну позицiю у цiй суперечцi й заявив, що, зважаючи на наявнiсть в ядрi болiда величезноi кiлькостi невiдомих науцi елементiв, вiн би радив наразi утриматися вiд його класифiкацii.

Природа i змiст незвичайного записника, не кажучи вже про сам факт його присутностi всерединi метеорита, створюють таку складну й заплутану проблему, що так i не вдалося висунути жодного ii бiльш-менш розумного пояснення. Збережений текст поданий тут настiльки точно, наскiльки це дозволяють можливостi сучасноi англiйськоi мови. Залишаеться лише сподiватися, що котрийсь вдумливий читач знайде в ньому розгадку найбiльшоi таемницi, яку останнiм часом пiзнала наука.

Розповiдь

Я перебував у повнiй самотi на досить вузькiй смужцi землi. По один бiк вiд мене, там, де закiнчувався прасований вiтром килим зеленi, виднiлося море, на яскраво-блакитнiй i доволi неспокiйнiй поверхнi якого здiймалися сповненi солодкого дурману випари. Таким щiльним i вiдчутним був цей серпанок, що я мимоволi засумнiвався в iснуваннi межi мiж морем i небом. Тим бiльше що останне було таким само яскраво-блакитним. По iнший бiк виднiлася темна маса стародавнього, як саме море, лiсу, що безмежно простягався в глиб материка.

Пiд його величезними кронами, що неймовiрно розрослися, панував вiчний морок, а непроникний частокiл гiгантських стовбурiв був пофарбований у зловiсний зелений колiр, котрий якимось дивним чином гармонiював iз зеленню вузькоi смужки трави, на якiй я стояв. На певнiй вiдстанi вiд мене чорний лiсовий масив нiби випускав iз себе рукави i пiдходив до самоi води, так, що та частина берега, на якiй я опинився, була швидше майданчиком, нiж смугою. Вiчний наступ дерев був таким невблаганним, що, здавалося, iм не може завадити навiть море. У будь-якому разi я чiтко розгледiв кiлька стовбурiв, що стирчали безпосередньо у водi.

Навколо мене не було жодноi живоi iстоти, навiть ознаки того, що, окрiм мене, тут узагалi е якiсь живi iстоти. Усе, що було, – це море, лiс i небо, i все це тяглося у нескiнченну далечiнь, недоступну моiй уявi.