Сни в оселі відьми

На додачу до всього мiй слух не мiг уловити жодного звуку, орiм глухого шурхоту лiсу, що хитався пiд вiтром, i плескоту океанських хвиль.

Раптом по всьому моему тiлу пробiгло тремтiння: я не уявляв, яким чином потрапив сюди, не пам’ятав нi свого iменi, нi всього того, що було з ним колись пов’язане, але чомусь був упевнений у тому, що неодмiнно з’iду з глузду, варто менi почати хоча б смутно пригадувати речi, яких навчався, про якi мрiяв i до яких я так нестримно прагнув у якомусь iншому, тепер уже дуже далекому життi.

Я згадував довгi нiчнi години, якi витратив на милування небесними мiрiадами зiрок, а з ними – i прокльони, якi посилав безсмертним богам за те, що моя душа занадто мiцно прив’язана до тiла i не може вiльно ширяти у безкрайнiх космiчних глибинах. Я згадав своi нечестивi наслiдування стародавнiх ритуалiв i пошуки нових таемниць, розкиданих по сторiнках папiрусiв Демокрита[1 - Демокрит Абдерський (приблизно 460–370 рр. до Р. Х.) – давньогрецький фiлософ-матерiалiст, засновник атомiстичноi гiпотези пояснення свiту, що розглядав можливiсть iснування нескiнченного числа неповторних свiтiв. ], але з вiдновленням пам’ятi повернувся i колишнiй жах, бо я усвiдомлював свою цiлковиту та жахливу самоту. Самотнiсть, водночас сповнену неясних, ледь вiдчутних передчуттiв чогось такого, що я нiколи в життi не забажав би нi бачити, нi навiть передчувати. У скрипiннi зелених гiлок, що гойдалися пiд вiтром, менi вчувалися невгамовна ненависть i сатанинська зловтiха. Інодi менi здавалося, що цi звуки – вiдповiднi реплiки у бесiдi лiсу з неймовiрними тваринами, що населяють його i ховаються вiд моiх очей (але не вiд мого внутрiшнього погляду) за лускатими зеленими стовбурами величезних дерев. Найгнiтючiшим моiм вiдчуттям було усвiдомлення зловiсноi чужорiдностi мого оточення. Хоча я i бачив навколо себе цiлком реальнi об’екти з цiлком реальними iменами – дерева, трава, море i небо, – я був упевнений, що вони ставляться до мене аж нiяк не так, як тi дерева, трава, море та небо, що оточували мене у моему колишньому i майже забутому життi. Не можу сказати, в чому полягала рiзниця, але вже одне те, що вона iснувала, майже зводило мене з розуму.

А потiм у тому ж мiсцi, де щойно не було нiчого, окрiм океану, я побачив Зелений Луг. Вiн був вiддiлений вiд мене широкою смужкою блакитноi води, що вирувала i по якiй прибували прикрашенi запiненими гребенями хвилi, але, незважаючи на це, все ж здавався дуже близьким.