Сни в оселі відьми

За мить, однак, я вiдчув iще бiльший шок, почувши звук, перший звук, який порушив глуху тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий низький стогiн… Немов цiле збiговисько демонiв, приречених на вiчнi муки, стогне пiд землею. Стогiн лунав iз темного коридора, в який я втупив свiй погляд. Звук стрiмко наростав, i нарештi в низькому проходi пролунало громове вiдлуння. Тiеi ж митi я вiдчув посилений потiк холодного повiтря, вiн струменiв iз тунелiв iз боку мiста, що розкинулося нагорi. Це холодне повiтря дещо збадьорило мене й повернуло стан душевноi рiвноваги, бо за мить я згадав про раптовi пориви вiтру, якi щоразу на сходi й на заходi виникали навколо гирла, що вiдкривало вхiд у безодню; саме один iз цих поривiв i допомiг менi знайти потаемнi тунелi.

Я зиркнув на годинник – наближався час сходу сонця – i сповнився рiшучостi чинити опiр цьому шквального потоку, який пiрнув у надра землi, що слугували йому домiвкою, з таким самим шаленством, iз яким вiн продирався увечерi назовнi. Страх розтанув, i це було цiлком логiчно: моi роздуми над невiдомим феноменом обiрвав бурхливий прояв природноi стихii.

Тим часом, шаленiючи дедалi бiльше, стогiн переростав у пронизливий лемент, з яким вiтер ночi кидався у пiдземну безодню. Я знову впав на черево i гарячково вчепився у пiдлогу, в жаху уявивши собi, як шквальний потiк кине мене крiзь вiдчиненi навстiж дверi в безодню за ними, що роззявила свою пащеку i ще й вiдсвiтлюе. Страх провалитися у цю прiрву опанував мною; проте на той час, коли я помiтив, що мое тiло й справдi ковзае у напрямку до зяючого входу в прiрву, мене вже полонили тисячi нових страхiв, якi заволодiли моею уявою.

Невблаганнiсть повiтряного потоку пробудила в менi найнеймовiрнiшi фантазii; сiпнувшись, я знову порiвняв себе iз тим побаченим у страшному коридорi единим представником людського роду, котрого подерли на шмаття сини безiменного мiста. Бо в тiй жорстокiй силi, з якою мною телiпав завихрений потiк, вгадувалося дедалi наростаюче мстиве божевiлля, немов викликане неспроможнiстю швидко знищити мене.

Здаеться, останньоi митi з моiх грудей вирвався дикий зойк, я майже втратив розум, але навiть якщо це було так, то мое волання розчинилося у гаморi цього пекла, в якому завивали вiтри-примари. Я спробував повзти назад, долаючи опiр невидимого вбивчого потоку, але не змiг навiть втриматися на мiсцi – струмiнь повiтря повiльно та невблаганно пiдштовхував мене до входу в невiдомий свiт.