Сни в оселі відьми

Рештки розуму покинули мене, загадковий двовiрш божевiльного араба Аль-Хазреда пiсля побаченого безiменного мiста увi снi знову закружляв у моiй головi, i я постiйно повторював його вголос:

Не мертве те, що вiчнiсть захищае,

Смерть iнколи разом iз вiчнiстю вмирае.

Тiльки задумливi похмурi боги пустелi знають, що тодi сталося… З якою невимовною люттю я боровся у темрявi з потоком, що нiс смерть, який Абаддон[7 - Абаддон – загибель, руiна, нищення, пекло, безодня i край померлих у юдаiзмi та християнствi.] повернув мене до життя, в якому я приречений назавжди пам’ятати про вiтер ночi та тремтiти при його появi доти, аж поки забуття або навiть щось гiрше не опануе мене.

Що це було? Щось жахливе, неприродне, грандiозне; занадто далеко виходило воно за межi людського розуму, щоб можна було повiрити своiм очам i переконати себе в тому, що все побачене – не гра уяви. Я дотепер не можу повiрити у реальнiсть баченоi мною картини й лише в нiмотi, обтяженiй досвiтнiм прокляттям, коли неможливо вже заснути, перестаю сумнiватися в ii правдивостi.

Як я вже казав, лють повiтряного потоку, що звалився на мене, була воiстину пекельною i бiсiвською у найгiршому сенсi цього слова, а його звучання наповнювало мене жахом та огидою, бо я вiдчував приховану в ньому злiсть безлюдноi вiчностi. Незабаром цi звуки, якi до того здавалися менi цiлком хаотичними, набули якоiсь ритмiчностi, вони мордували мiй мозок. Я почув оглушливi прокляття та звiрине ревiння поганських монстрiв, що долинали з глибин, де упродовж багатьох мiльярдiв рокiв лежали незлiченнi старожитностi, прихованi вiд осяяного свiтанком свiту людей.

Повернувшись, я побачив контури, що чiтко вимальовуються на тлi променистого ефiру безоднi, якi не можна було бачити з похмурого коридора. Жахлива зграя чортiв, що шалено мчали з перекошеними вiд ненавистi мордами, у безглуздих обладунках; напiвпрозорi дияволи, породження раси, про яку люди не мали анi найменшого поняття, повзучi рептилii безiменного мiста.

Щойно вiтер ущух, я занурився туди, де панували замогильнi чудовиська, у темряву земних надр; бо за останньою з цих тварюк iз брязкотом зачинилися могутнi бронзовi дверi, вчинивши подiбний на грiм гуркiт музичного металевого скреготу, вiдлуння якого вирвалося у далекий свiт людей, вiтаючи сонце, що сходило, як колись вiтали його колоси Мемнона з берегiв Нiлу.

Гiпнос[8 - Гiпнос – у давньогрецькiй мiфологii бог сну, син Нiкс (Ночi) й Ереба (Пiтьми), брат бога смертi Танатоса, батько Морфея.