Френк

«Любити себе» – це найголовнiше з того, що ми маемо робити кожного дня, кожноi години. Завжди. Я люблю себе. Люблю свое обличчя, люблю своi очi, своi губи, люблю волосся. Я люблю себе всю з голови до нiг. Менi подобаеться доглядати свое тiло, подобаеться одягати його в гарнi речi. Менi подобаеться бути гарною. Тому, стоячи навпроти дзеркала, роблю макiяж: легкий, денний. Пiсля сорока макiяж повинен бути природнiм. Потрiбно бути уважною у пiдборi кольорiв, вiдтiнкiв. Нiколи не перебiльшувати, все в мiру. У моему життi все в мiру, все на своiх мiсцях.

Усе завжди проаналiзоване, продумане i вже потiм – зроблене. Так, макiяж зроблено. Із дзеркала на мене дивиться молода, вродлива жiнка, рокiв сорока. Я задоволена собою. Як говорить моя донька: «Мамо, яка ти гарна!»

Спогади про доньку приносять менi трохи смутку. Моя донька. Моя Ірен. Мое друге «Я». Навiть не друге – мое перше «Я». Усе мое життя пов’язане з нею. Думки, бажання жити, бажання бути гарною, бажання удосконалювати себе, все це – заслуга моеi доньки.

Вона -мiй стимул в життi, мое натхнення, вона – змiст мого життя. Вона – едине свiтле, гарне почуття. Наразi вона закордоном, на стажуваннi. Ми спiлкуемося по телефону по шiсть, сiм разiв на день, але цього замало, щоб заповнити порожнечу в душi вiд ii вiдсутностi.

Дзвiнок в дверi вiдволiкае мене вiд думок. Йду вiдкривати дверi, за дверима кур’ер з великим букетом троянд. Приймаю квiти, дякую хлопцевi i в цей момент дзвонить телефон:

– Привiт, Лер, кохана.

– Привiт, Едуарде, приемно тебе чути.

– Люба, вiтаю тебе з днем народження. Тобi принесли вже квiти?

– Так, щойно. Дякую.

– Тобi подобаються?

– Ти знаеш, як зробити жiнку щасливою!

– Не жiнку, тебе, тебе хочу зробити щасливою, ти менi це дозволиш?

– Що ти маеш на увазi?

– Чи можу я запросити тебе на вечерю?

– Я подумаю.

– Як завжди. Тобi казали, що твоi капризи неможливо зрозумiти.

– Знаю, але моi капризи – це я.

– Я зрозумiв. Не маеш бажання сьогоднi святкувати, бо хочеш плакати за своiми роками, що проходять.

Чи не так? Ти маеш зрозумiти тiльки одне: ти – як дороге вино: чим бiльше рокiв проходить, тим цiннiшим воно стае, так i ти з роками стаеш все кращою.

– Дякую, приемно чути комплiменти з самого ранку, – смiюся я.

– Комплiменти? Нi! Кохана, це правда. Ти в мене найкраща на землi.

– Вибач, менi потрiбно бiгти, пацiенти чекають. А щодо вечерi, ти подумай. Добре?

– Добре, я подумаю.

Кладу телефон з думкою про Едуарда.