Френк

Ми знайомi вже п’ять рокiв. Ми познайомилися в той момент мого життя, коли менi, як нiколи, була потрiбна допомога. У момент мого розлучення з чоловiком. Розлучення. Це окрема тема в життi кожноi жiнки. Нi, я не маю на увазi, що ми всi пiсля сорока хочемо розлучитися. Нi. Правда в тому, що рiдко хто з нас мае щастя бути щасливим у шлюбi. І тут повиннi вирiшувати, що важливiше: що про тебе i твою сiм’ю подумають знайомi, друзi, сусiди чи, можливо, для тебе важливiшим е особисте щастя, особисте задоволення? Задоволення вiд спокiйного життя, в якому немае мiсця безглуздим сваркам, непорозумiнням, небажанню щось змiнити.

Це все про мого чоловiка. Не було можливостi зберегти той шлюб, хоча до останнього робила все можливе для того, щоб сiм’я була единою: донька мала батька, а я – чоловiка. Тiльки от чоловiк мiй нiчого того, що хотiла я – не хотiв. Йому завжди було добре тiльки на диванi бiля телевiзора. Тому я його там i залишила. Я не критикую його. Це його життя i йому його прожити, тiльки вже без мене.

Дивлюся на годинник. І навiть годинник сьогоднi менi нагадуе про вiк, про час, що спливае. Тому йду до гардеробноi кiмнати, вибираю сумку i сходжу на низ. Влад, мiй водiй, хлопець надзвичайно пунктуальний i вiдповiдальний, вже стоiть бiля авто.

– Доброго дня, Влад, спочатку заiдемо в перукарню.

– Доброго дня, Елеоноро Володимирiвно, на проспект Пушкiна?

– Так, так, як завжди, – киваю я головою.

Я люблю автомобiль. Вiн дае тобi вiдчуття свободи, швидкостi, безмежностi.

Я насолоджуюся поiздкою в машинi. Ми з Владом нiколи не розмовляемо. У мене немае претензiй до нього, а вiн не мае запитань до мене. Усе працюе за чiтко розробленим графiком i досi задовольняе нас обох.

– Приiхали, – Влад виходить з машини, вiдкривае менi дверi i, як завжди, опускае очi.

Вiн досить гарний, молодий, приемний хлопець.

– Я затримаюсь в перукарнi десь на години двi, тому ти вiльний на цей час. Побачимося пiзнiше.

У перукарнi свiй запах. Приемний, чаруючий. Я люблю перукарню, особливо цю.

Тут усi знають все один про одного. Ми часто зустрiчаемося тут з подругами. В iншому мiсцi не вистачае часу, але перукарня – це святе. Сьогоднi також приемна зустрiч. Я ще здалеку бачу свою знайому, яку не бачила вже майже два роки.

– Привiт, Наталю, як приемно тебе бачити. Як справи? Куди ти зникла? Вибач, стiльки запитань, але, справдi, де ти зникла?

– У депресii, – вiдповiдае Наталя зi смутком в очах.

Я почуваю себе незручно.