Вояж, або Клуб одиноких сердець

Минаю.

Аскольд-гiнеколог.

Цього кликати не буду. Досить того, що й так знае мене зi середини як нiхто iнший. Хоч бувае, що саме медики цiкавляться мистецтвом на досить професiйному рiвнi. Менi подруга розповiдала. В неi батько скульптор, вона знае. Вiдкладу на потiм…

І отак перегортую одне за другим iм’я в телефоннiй книзi i мало не плачу. З тих подруг, з якими достатньо коротала вiльнi хвилини нiкого не залишилось. А решту – то так як з евакуаторщиком – не витирають мого прiзвища, як i я iхнього, бо раптом згодиться.

З того часу, як покинула спiвпрацю зi Стефанiю Мар’янiвною, все рiдше до мене хтось телефонуе у справi. Все частiше помиляються номером. Навiть кавалери, якi колись телефонували навiть серед ночi наче забули про мое iснування. Єдиний хто з цього тiшився – мiй чоловiк.

Вiдклала телефон на журнальний столик. Я забрала його зi староi квартири i власноруч розмалювала моiми улюбленими квiтками-рожечками. На ньому акуратно поскладанi бiлi тюбики з олiйними фарбами, розчинники, скляний фужер з десятком пензликiв.

Стiльниковий апарат виглядае чужорiдним тiлом в цьому антуражi. Я б його давно викинула, але боюся.

Боюся, що одразу стану поза контекстом цього свiту. Що про мене геть усi забудуть, викреслять з життя, з телефону. Що ж це виходить? Поки була самотньою, поки тiльки мрiяла, iлюзувала про iдеального чоловiка, то все було добре. Були подруги, друзi, була робота, грошi. Не було лише особистого щастя.

Нестримно захотiлося кави. В своiй майстернi, яку облаштувала з однокiмнатноi квартирки, маю малесеньку кухоньку, мiнiатюрну лазничку, де душ висить над унiтазом пiд самiсiнькою стелею, а замiсть коридорчика – велика геть стара тридверна шафа, через середнi стулки якоi й можна потрапити до единоi кiмнати.

Стiни, меблi – все помалювала бiлим кольором. Щоб не було так скучно i стерильно як у лiкарнi – де-не-де розмiстила диво-квiти та диво-птахи в народному стилi. А чому нi? Колись жiнки що, були дурнiшими? Нi. Думаю, вони добре знали, що робили, вбезпечуючи себе, свiй дiм i усю родину прадавнiми оберегами. Тим паче, що для того аби намалювати тi квiтки спецiальноi освiти не вимагалось.

В прозорих слоiках з корковими затичками моя улюблена кава, гiркувата на смак. Тi бутлi мама таргала зi самого Парижу. Треба ж досi мати такi сентименти до банякiв… Двi ложечки з чубком темно-коричневого, майже чорного порошку заливаю окропом. Неймовiрно збудливий аромат негайно покращуе мiй настрiй.