Вояж, або Клуб одиноких сердець

На днi шухляди почата плитка чорного шоколаду.

Так, були тодi одинокi вечори, були холоднi ночi в порожньому нiмому лiжку, коли навiть мiсяць за вiкном повертався до мене спиною, але не було так якось щемливо незатишно. Я заплуталась. Бо насправдi саме тодi й була самотньою, але не почувалась так одиноко. Десь на самому денцi втомленоi душi жеврiла надiя… Тепер же, коли все розставлено по мiсцях, тiеi надii бiльше нема. Зникла. Розтанула, мов цигарковий дим.

Кладу в рот кавальчик чорноi чоколяди, слухаю як вона тане, розкриваючи один за одним всi до одноi нотки чудового смаку, який доповнюю малесеньким ковтком контрастно кислоi гарячоi кави…

Смачно.

Моделюю своi зустрiчi з колишнiми колежанками. Цього ж менi нiхто не може заборонити?

Ірка.

Товчеться на двох роботах. Трое хлопцiв ходять до школи, чоловiк зi своiм минулим i безлiччю скелетiв в шафi. Ірка вихудла на нiц, самi очi свiтяться як двi зiрки, що от-от блимнуть востанне i… згаснуть. Вони винаймають на краю мiста куце житло, яке трiшечки бiльше вiд моеi майстернi.

– Ірко, але ж ти вихудла! В тебе ж такi гарнi цицьки були колись, – не втримуюсь кожен раз як ii бачу.

– А ти б не схудла! Добре, що взагалi на ногах тримаюсь. Через день мушу баняк борщу зварити, вареникiв двi стiльницi. Але то все хлопи… Їх тiстом не задуриш. М’яса iм давай. А за що я iм того м’ясива накуплю, як тiльки-но старшим куртки зимовi покупляла. Добре хоч чоботи на секондi знайшла – все ж дешевше, а середнiй, який за старшими все доношуе постiйно плаче, щоб i йому хоч раз щось нового купили.

– Еге ж, – мимрю я щось незрозумiле, бо все нiбито так, але…

– А ти як? Далi сама? Не журися, може то й на краще, зате ти добре виглядаеш, – вспокоювала вона мене пiсля доброго келiшка вина.

– Чи я знаю? Вже й сама заплуталась в тому краще-некраще… В тебе хоч який-неякий, але чоловiк все-таки е, а в мене навiть нема кому жарiвки вкрутити, – до кiнця все-таки не вiрила ii проблемам.

– Жарiвку електрик може вкрутити, ти що, не в мiстi живеш? Жек тобi нащо?

– Сама не знаю.

– Інтиму? – пiдказуе.

– Може й iнтиму. Але скорiше хочеться притулитись…

– Ти думаеш я можу притулитись? Як тiльки притулюсь – вагiтна. То я тепер навмисно подовше на кухнi засиджуюсь – чекаю поки засне. Бо пеленки знову на моi плечi ляжуть.

– Твоя правда – нехотячи погоджуюсь я, але все одно тихцем мрiю про свого iдеального чоловiка.

Так було колись.