Вояж, або Клуб одиноких сердець

Що б iй могла сказати при зустрiчi сьогоднi?

Що все маю i що чоловiк й жарiвку вкрутить й притулить коли тiльки-но схочу. Про що тодi розмовляти? Як у мене все гладко та гарно? Що пiшла з ненависноi роботи, де шеф доводив до слiз мало не щодня своiми причiпками, а я терпiла, бо боялася бути звiльненою i опинитися на вулицi. Хто ж платитиме за комунальнi? Хто подбае за мою дитину? Що займаюся тепер тим, про що мрiяла в дитинствi – малюю. Що хочу запросити ii на свою першу персональну виставку?

– Ірусько, приходь до мене на вiдкриття виставки.

– Коли? Якщо вихiдними, то вже кажу – не можу. Нема з ким дiтей лишити. Якщо в будний день, то мушу точно знати коли саме. Може нiчне чергування випасти. Могла б i помiнятись, але може ще колись треба буде бульбу копати, то вже нiхто не схоче.

Пiсля такого монологу розумiю, що шанси в мене дуже малi аби потрапити мiж вихiдними, копанням бульби i нiчними чергуваннями.

– У вiвторок. Наступного тижня, – майже приречено.

– Вiвторок… так, так… наступного тижня, це яке число.

А, нi, все одно не можу. Середульшого веду на тренування – в них скоро змагання, то кожен день тепер треба водити на спорт. Так що вибачай. Але я все-одно за тебе рада. Тiшуся, що згадала про мене. Телефонуй коли що.

– Ага. Гаразд. Я також тебе рада чути. Бувай.

Оце й усе.

До Ірки не телефоную.

Веронiка.

З тiею те саме. Тобто не зовсiм те саме, а так, загалом. У Веронiки наче також все е: хороший чоловiк, добра робота, квартира, достаток, а от дiтей у них нема.

Не знаю в чому причина – сама не каже а спитати не випадае. Бо навiщо питати як я й так не знаю як допомогти.

Про всяк випадок телефоную. А раптом. Дiтей нема, то може хоч часу бiльше.

– Привiт! Приходь на вiдкриття виставки.

– О рада чути! Ти що малювати почала? А так, так, пам’ятаю, ти в школi завжди стiнгазету готувала. Молодець! Але ти вже вибачай – на роботi завал – ранiше десятоi до дому не потрапляю. Але дякую, що подзвонила. Тримайся.

Не бiльше. У Веронiки також нема часу, а може й бажання.

Боюся якщо так далi пiде, то вiдкриватиму виставку сама. В кращому випадку з фуршетниками.

Хоч знаю, що зi всiма рештами записаних в телефон iменами приблизно така ж ситуацiя, все ж вирiшую пройти цей шлях вiдторгнення до кiнця. Ця тортура тривае всього кiлька хвилин за якi встигаю переконатися, що роздiлити свою радiсть таки не маю з ким. Поза кiлькома членами родини, звичайно. Але хiба про них йдеться, коли тобi сорок рокiв на носi.