Вояж, або Клуб одиноких сердець

А може був дивововижним ще й тим, що i для малого, i для старого однаково був обiцянкою щораз iншоi таемницi чи хоч найменшого невеличкого чуда. Бо якимось дивом, попри речi першоi необхiдностi, як от: туалетне бiле мило, яке пахло лавандою i шубами зi справжнього хутра, ситок вiд малого до великого, дерев’яних товкачикiв, терок, вiникiв, полумискiв з фаянсу завжди мав щось незвичайне. Для всiх було несподiванкою, коли, вже на сам останок, витягав зi глибоченного дна пошарпаноi шматяноi торби дбайливо загорнутий пакуночок.

Саме в цю мить i старому, i малому серце в очiкуваннi чуда сповiльнювало свое биття. А раптом зараз хтось угледить кавальчик своеi мрii. Нiхто не знав що напевне хоче побачити, але в усiх було тверде переконання, що якимось шостим чуттям обов’язково впiзнають рiч, яка мае належати винятково йому.

Справдi, ще не було такого, аби хтось мiж собою сварився чи чубився за ту цяцьку з дна торби. Все вирiшувалося банально й просто: у правдивого власника, вiрнiше у тiеi людини яка от-от мала стати власником таемничо загоралися очi, примружувались повiки, повiльно пiднiмались i випростувались вперед руки, натовп заворожено, наче за командою розступався i щасливий власник опинявся сам на сам з приготованим для нього подарунком долi (це якщо не вважати, що певну кiлькiсть кiлограмiв старого одягу все-одно потрiбно було вiддати).

Старий чоловiк щасливо всмiхався, брав до рук таемничу рiч, гладив ii зi всiх бокiв, наче заспокоював мале кошеня, в якого з тоi митi з’являвся iнший господар.

Дивним було також те, що не менше задоволення вiд щасливого власника отримували й тi, хто ставали свiдками здiйснення чужоi мрii. Десь глибоко в душi кожен вважав, що колись мандрiвний чоловiк витягне щось i для нього.

Цього разу мiняйло також полiз на самiсiньке дно торби, дiстаючи завiтний клуночок. Юрба завмерла, сповiльнюючи дихання. Кiльканадцять пар очей безвiдривно стежили за вправними рухами немолодого чоловiка, наче той був циркачем i з порожнього цилiндра мав витягти кроля за вуха.

Як би там не було, але той порцеляновий сервiз для кави, який з’явився в руках мiняйли справив ефект не менший. Повiльно розгортав бiлi шматинки, виймаючи порцеляновi, майже прозорi тарiлки вiд кавового сервiзу. В кiлькох жiнок одразу запалилося чаруюче сяйво в очах.

Нiхто не знав що таке кава, бо в нашому селищi тодi пили лише чаi та цикорiевий напiй, який моя бабця вперто називала кавою.

– Що то е?

– Мабуть, сервiз.

– Та яке.