Вояж, або Клуб одиноких сердець

Що не бачиш яке воно малюське?

– То й що? Може то для дiтей?

– Чому б нi? Я чула, що колись пани вмисно такий посуд для своiх дiтей замовляли, аби з малечку прививати гарнi вподобання, – втрутилась моя мати, можливо, з затаеною надiею, що таким чином позбудеться конкуренток. Бо хто захоче для дитини так тратитись? В селi iнший менталiтет.

– Та такого бути не може, – заперечила огрядна жiнка, стискаючи в руках вузлик з чоловiчоi хусточки до носа (саме там, мабуть, тримала усi своi заощадження, бо завжди можна було доплатити готiвкою, якщо раптом бракувало шмаття), – скажiть, добродiю, що маю рацiю, – з надiею в голосi звернулась вона до подорожнього.

– Еге ж, – охоче визнав той, всмiхаючись самими очима, – то е японська порцеляна для кави, – авторитетно прорiк чоловiк i у всiх вiдразу вiдпали усi сумнiви, що саме так воно i е насправдi.

– Що ж нього пити? – не стримався мужчина, який даремно намагався приступитися до воза i якого жiнки кожен раз вiдперали ген на сам зад.

– А що? То одразу треба щось пити? Хай би так стояв – для краси, – вiдповiла йому молода жiнка, вбрана в мiську сукенку, вiд того видива закотивши очi.

– Та йди – таке марнотрацтво, – обурився чоловiк. – та за тi грошi можна… можна… – похапцем додавав про себе якiсь цифри, закинувши назад голову, – можна купити двадцять тарiлок з жовтою квiткою, десять горнят з червоними цятками, бiлий полив’яний баняк i чугунну гусятницю в придачу.

Мандрiвний чоловiк, згоджуючись, кивав головою.

Тi суперечки ще довго б продовжувались, якби мiняйло ще раз не полiз до торби.

Юрби вмить замовкла. Що ще чекало на них, коли все вже стояло на видному мiсцi, вилискуючи новiсiнькими боками до сонця?

Щось зовсiм пласке i завинуте в обгортковий сiрий папiр. Розмiром нагадувало стiльницю, на якiй мати рiзала хлiб.

– Що там? Що там? – Чулося приглушене, бо мовчати в нiкого вже не було сили.

– Ух, ти! – вигукнули всi в один голос.

На самому чубку пiрамiди з розмаiтих дивовиж з’явилося ще одне чудо – набiр новiсiньких рiзнокольорових креток.

Стiльки кольорiв разом нiхто в селi за все свое життя вкупi не бачив. Та що з того, що не бачив – навiть i не здогадувався, що iх так багато. Одного червоного там було сiм вiдтiнкiв.

– Що з ними робити? – розчаровано спитав чоловiк, який перед тим вiв мову про марнотрацтво, – також любуватися? – не приховував сарказму.

– Чому б i нi? – вiдповiла жiнка в мiськiй сукенцi, але вже не так впевнено. Радше для принципу.