Лаовай

Я люблю жити в Китаi, тому що Китай пахне iнакше. Я живу в 3000 кiлометрах вiд Пекiна, але i тут той самий запах на вулицях. Тiльки у Пекiнi Тьотя вже смажить не картоплю, а млинчики, але схема та сама. Цей гамiр, хаотичний рух, при якому вiрогiднiсть твого ока бути виколотим пiд час дощу парасолею не може бути розрахована теорiею ймовiрностi, тому що тут не працюють жоднi теорii. Я люблю запах китайських цигарок i щирi посмiшки на обличчях людей. Кажуть, китайцi бояться «втратити лице» (тобто гiднiсть) i тому нiколи не показують негативних емоцiй, завжди контролюючи себе.

Я не знаю, як там в звичайних ситуацiях, але коли вони бачать мене, то стовiдсотково щиро i з цiкавiстю посмiхаються, адже я «лаовай» – iноземка. І вони завжди порiвнюють мою шкiру зi своею та кажуть «Ти така бiленька», навiть якщо я щойно повернулась з тропiчних островiв i моя шкiра на три тони темнiша за iхню. Вони часто заслiпленi, не бачать правди, але в них видно таке дитяче i безпосередне розумiння свiту, до якого нам ще далеко. Китайцi, де ви? Усi, крiм Тьотi i ще кiлькох тьоть, сплять вдома. Завтра новий день i нова боротьба за iснування.

А я далi iду вулицею.

Я думаю про свою подругу, Вейвей, яку мiсяць тому покинув ii хлопець. Той шотландець багато пив, багато спав i так мало часу з нею проводив, та й той час, мiж нами, був не дуже якiсним, а вона все плаче i плаче. Я ж казала, що китайцi, вони як дiти. У своему прагненнi злитися в одне цiле з колективом вони не бачать кiнця, i тому, коли в тебе з’явиться друг китаець, не дивуйся, якщо вiн дзвонитиме тобi по десять разiв на день.

Ти пiдписався на дружбу, нiчого вже не поробиш.

Одного разу я познайомилась з хлопцем у метро в Пекiнi, вiн виявився таким приемним, що вiз мене годину в непотрiбний йому напрямок аж до моеi станцii, не зважаючи на те, що я добре знала дорогу. Я розглядала його як спосiб попрактикувати мову i дала йому свiй номер. Я взагалi завжди даю всiм свiй номер, а вже потiм, коли починають дзвонити, вирiшую пов’язанi з цим проблеми.

Якщо вам буде нудно в Куньмiнi, заходьте до Куньмiнського педунiверситету, я, скорiш за все, там сидiтиму на травi i питиму каву. І, скорiш за все, дам вам свiй номер.

Я чомусь сподiвалась, що той ввiчливий хлопець з метро нiколи не подзвонить, але вiн не лише телефонував щодня, але й, коли я прикидалася, що не чула, писав менi смс з нагадуванням про те, щоб я вдягалась теплiше, бо на вулицi холодно.