Лаовай

Пiсля чергового повернення з Украiни i його чергового дзвiнка я попросила свого друга китайця, аби вiн вiдповiв i сказав, що то його номер, i дзвiнки припинилися! Ура, думала я. Але нi, нещодавно вiн знайшов мене у месенджерi wechat, де я мала необачнiсть залишити контактом свiй номер телефону. Мабуть, тепер я позбудусь його, тiльки коли помру. Я помиратиму i думатиму: «Класно, що той хлопець з метро до мене бiльше нiколи не додзвониться, сподiваюсь, звичайно».

Так от, про Вейвей. Мама iй сказала, якщо вони не одружаться, аби не привозила шотландця додому наступного китайського Нового року.

Вiн це також зрозумiв, i тому в нього одразу «прихватило нирку» i вiн втiк до Шотландii, щоправда, всього лиш на тиждень. А тепер i далi сидить, п’е у барi на розi Культурного провулку. Культурний провулок – це мiсце, де часто збираються випити кави та алкоголю iноземцi, зокрема шотландцi, якi або взагалi не п’ють i ховаються вдома, або вже щодня ходять до тих кав’ярень.

За кiлька мiсяцiв китайський Новий рiк, i кого Вейвей повезе додому? Вона зачинилась у себе в квартирi, з якоi попередньо викинула всi меблi, оскiльки iх сiмейнi меблi належали шотландцю. Сидить тепер на матрацi на пiдлозi i шукае спiвмешканця, щоб дешевше платити за квартиру. У своiй кiмнатi, як сказала Вейвей, вона вже не триматиме жодного хламу, як от дерев’яних статуеток, газет, молоткiв i чогось, що обiцяло ще два роки тому стати в нагодi. Вона застелила матрац бiлим i збоку на стiнi примонтувала ще рiвно три полички – на однiй з них будуть книги, всi з них вона мусить прочитати за рiк та пороздавати, на iншiй лежатиме вся технiка, на третiй сережки, перли та намисто.

Вейвей дуже любить перли, кольоровi, великi i маленькi, у неi е навiть намисто з Майорки. Поруч з полицями – шафа з одягом. Стiни пофарбувала у бiлий колiр, i лише ту, яка напроти матраца, – в жовтий. Сказала, що сидiтиме на матрацi i дивитиметься на жовте тепло.

Так от, матрац, полички, шафа, бiлi стiни – все це схоже на палату в лiкарнi. Я iй кажу, що треба поiхати в гори та перестати плакати, а вона каже, що помiняе роботу i все змiниться. Я iй кажу, аби хоч картину яку в кiмнатi повiсила, а Вевей менi: «Будь мiнiмалiстом, якщо тебе оточуватиме забагато дрiбниць, ти не зможеш побачити свою головну цiль». «А яка в тебе головна цiль? – питаю. – Я ще не знаю, але ж сидiтиму тут i скоро побачу».