Лаовай

Виявляеться, ми приiхали сюди збирати марихуану.

У провiнцii Юньнань всюди росте дичка, всi ii збирають та палять. Тому уйгури, якi в усiх iнших районах Китаю торгують травою, в нас продають «лапшу», бо ринок важких наркотикiв зайнятий бiрманцями, а дичку всi i так самi збирають, сушать та палять. Кажучи всi, я не маю на увазi поголовно всiх мешканцiв Юньнанi чи Куньмiна, я маю на увазi тих, хто палить. Таких, як Вейвей, наприклад. Вона бережно тримала рослинку в руках i показувала менi, яку частину треба зривати, а якi рослини краще не зачiпати.

Я знову вiдчула себе дитиною, менi згадалися часи, коли ми всiею родиною iздили на травневi свята садити картоплю, а в кiнцi серпня збирали урожай.

Тепер я веду не дуже аграрний спосiб життя, бо картоплю i так купую уже смажену у Тьотi, але Вейвей вирiшила мене чи то експлуатувати, чи то долучити. Менi було якось трохи байдуже до того, що вона там збирала, я стояла на схилi i вдихала свiже холодне повiтря, хотiлось лiтати. Обов’язково лiтатиму цього року, пообiцяла я собi тодi.

Ледь вмовивши Вейвей зупинитись i продовжити збiр урожаю завтра по дорозi додолу, я пiшла далi. Вона йшла за мною та спiвала.

Колись Вейвей поiхала до Пекiна вивчати в унiверситетi Пекiнську оперу, вона була здiбною студенткою, але на другому курсi завагiтнiла i кинула унiверситет. Вагiтна переiхала на пiвдень Китаю до Куньмiна, щоб бути ближче до своеi родини, i знайшла роботу офiцiанткою в одному з барiв на Культурному провулку. У неi тодi трапився викидень, i мама сказала, що це чи то Будда, чи Ісус, чи Аллах, хтось ii врештi благословив i збавив вiд небажаноi позашлюбноi дитини, на що дiвчина вiдповiла, що дитина була бажаною, а сама почала потайки ненавидiти власну маму.

Вейвей пiшла до лiкаря, i той iй сказав, що вона не зможе бiльше мати дiтей. Вона довго плакала, але нiкому не розповiдала, i тiльки коли ми з нею стали друзями два роки тому, Вейвей вiдкрила менi цю таемницю.

Я не люблю Пекiнськоi опери, але коли спiвае Вейвей, на мене це дiе дуже заспокiйливо.

Вона спiвала, а я плела вiнок з жовтого листя. Ми йшли далi. Я сказала, що стежка наша – то, мабуть, стае рiчкою, коли йде дощ. Добре, що зараз немае дощу. Чи то починало темнiти, чи то мав початися дощ, чи просто менi паморочилось вiд випитого, але я вирiшила, що пора вже ставити десь намет.

Ми виявились непередбачливими господинями i не спакували на ночлiг жодних харчiв, окрiм соняшникового насiння.