Відлуння любові: чоловіки

], або щоб Святий Саркiс[3 - Святий Саркiс – покровитель закоханих, здатний реалiзувати мрii.] пройшовся вулицями зi своiми сазандарами[4 - Сазандар – музикант, член оркестру, музичного ансамблю.], або щоб здоровецька череда корiв i овець посунула б селом iз нестямним муканням i беканням… А якби ж усього цього не було, то бодай би кiшка знайшлася, якiй би вiн прищемив хвоста дверима на горищi, – i то настiльки сильно, щоб вона так заверещала i зам’явкотiла, аби заглушити голос тiтоньки, i вiн не долiтав сюди на дах.

Злякавшись тiтчиних погроз, вiн перескочив через кам’яну огорожу i тихо, непомiтно пiдiйшов до неi, якраз тодi, коли тiтка готувалася знову закричати: «Каруче!» Вiдтак вона додала: «Помчи, наче голуб, до своеi хресноi, вiзьми в неi кислого дрiжджового тiста i одразу ж повертайся!». Карук видав звук, що нагадував кiнське iржання, i помчав, вдаючи того ж таки коня iз роздутими до вiтру нiздрями.

Хресна мешкала неподалiк. Карук не раз мiг бачити ii з даху свого будинку, як вона вивiшувала сушити випрану бiлизну.

Та все ж вiн припустив уздовж городiв щосили, будучи впевнений, що бiжить зi швидкiстю i статтю чистокровного скакуна.

На березi струмка малi дiти гралися «у млина»: вони змайстрували з тополиних трiсок подобу колеса, на яке лилася вода, i iхне колесо крутилося. Карук захотiв, щоб його пшеницю змололи першою. «Нi, не вийде», – сказав маленький Давид, який призначив себе мiрошником. «Вийде». – «Не вийде!». Розгнiвався Карук i безжально скинув маленьке колесо; трiски розпалися, i вода забрала iх, немов черговий казковий палац.

Карук був старшим за своiх товаришiв: хто з них мав право наважитися йому перечити? І знову риссю шляхетного скакуна продовжив шлях – по кисле тiсто.

Сад, що належав родинi Маран, був уже близенько. Каруковi хотiлося побачити Маран i показати iй свiй жвавий кiнський бiг. Адже Маран часто бувала тут у садку зi своiм маленьким телям, яке завжди паслося бiля самоi стiни.

Так… добре, що вiн згадав: на грушевому деревi е гнiздо, на якому вiн бачив зозулю; Карук поки що не чiпав ii яечок, очiкував, коли в одну прекрасну днину захопить ii зненацька за iх висиджуванням.

Вiн вилiз на дерево, засукав рукав, простяг руку в гнiздо, i раптом зозуля випурхнула з iншого боку. Яечка були теплi, рiзнокольоровi й краплистi. Вiн не став iх розбивати, тим паче, що це була зозуля з грушевого дерева Маран. І вiн продовжив свiй шлях – по кисле тiсто.

За хвильку вiн опинився бiля двору Аракела.