Монети для патріарха

Бачив Ільченко такi штуки при дворi бея Ісмаiла…

* * *

Хата-землянка вигулькнула за поворотом яру несподiвано, коли вже небо посiрiло. Мар’яна – едине, що дiзнався Мусiй про жiнку, це те, що звали ii Мар’яною, ну й те, що можна оком побачити: рокiв десь близько двадцяти, бiлява, синi очi… – так-от, Мар’яна, яка вела його ярами та стежками (цi мiсця вона знала, як власну долоню, що було трохи дивно), прошепотiла:

– Рiк тому ii не було.

Мало чого рiк тому не було! Проте Мусiй обережно витяг палаш, засунув його пiд праву пахву (повiддя вiн тримав правицею, як i личить лiваковi), а в шуйцю взяв свiй вiрний пiстоль.

У нього було два пiстолi, нiмецький та турецький, причому перший вiн носив за поясом, а другий – в ольстрi.[32 - Ольстра – кобура для пiстоля, пiдвiшена бiля сiдла.]

Як не мало вiн умiв, але порох на полицi спалахував у нього неодмiнно, без осiчок. А такого, аби на полицi спалахнув, а у стволi – нi, майже не траплялося. Сердюка поки що Бог милував.

Помилував i на цей раз.

Бо кремезний, добре одягнутий чоловiк як з’явився у дверях, так одразу й скинув до плеча карабiн. Ільченко випередив його на долi секунди – i куля з рук мерця пiшла в небо. Мар’яна скрикнула, що Пройдисвiт приписав переляку.

У землянцi нiкого не було. Проте тут i там було розкидано селянський одяг, за розмiром пiдхожий на дезертирiв, були тут i рушниця, i пiстолi, i лядунки – усе московське, бiльше того, тут знаходилися мортириця[33 - Мортириця – гранатомет.

] та гранати – свiдчення того, що дезертири були не драгунами, а кiнними гренадерами.

Мусiй зразу вирiшив, що литi мiднi гранати вiн вiзьме, а от мортириця… приваблива штука, але й примiтна. Хоча… Можна поки що замотати в щось та приторочити до Мар’яниного сiдла. Вона легка, речей не мае. А перед Бiлою Церквою приховати десь.

Спальне мiсце було зроблено зi свiжоскошеного сiна.

– Дивно, коня немае.

– Нiчого дивного, – Мусiй знизав плечима, – вiн на тих двох приiхав, цим коней не довiряли.

Втекти, звiсно, й пiшки можна…

Проте конi дорого коштують. Ну, ясно i те, що вчора вони швидше, анiж ми, дiсталися до шляху, бо ми iхали поночi, а вони – серед бiлого дня.

– А сюди не так легко дiстатися, як здаеться, – потягуючись (потягуючись!), сказала жiнка.

Сердюк обiйняв ii за талiю, вона висковзнула, але лише для того, аби впасти на сiно.

– Про що ти думаеш?

– Про те, що нас тут можуть застукати…

– Нi. І нi.