Монети для патріарха

Проте курок – уперше в Мусiевому життi – клацнув даремно. Осiчка.

Переляканий на смерть, сердюк вихопив палаш. І полетiв сторчголов. Лятавець вiдбив палаш голiруч, ударивши ребром долонi по голоменi,[49 - Голомень – бiчна площина клинка.] а шуйцею просто зацiдив Пройдисвiтовi у щелепу.

Наступноi митi Ільченко побачив дуло власного пiстоля й почув спокiйний голос:

– У моiй руцi вистрелить.

Жiночий голос. І рука була жiноча.

– Тодi або стрiляй, або менi вiддай, – неначе збоку почув Пройдисвiт самого себе.

І, не пiдводячись (мало що цей бiс може зробити), нарештi роздивився. Їх було двое, причому…

А от про жiнок-лятавок нiхто нiколи не згадував.

Вони були схожi, як близнятка, тiльки й того, що одна… що в одного груди пласкi, а в другоi – нi. Ну, й одягненi вiдповiдно до статi. А так дуже схожi – русяве волосся, кирпатi носики, веснянки та синi очi. Яскраво-синi. Виглядала дiвчина рокiв на шiстнадцять-сiмнадцять, хлопець – трохи старшим. Єдиною зброею парубка була рушниця, а на поясi багинет – саме багинет, кинджал, що вставляеться в дуло.

– Цiкава зустрiч, – дзвiнким голосом сказала дiвчина. – Давно я не зустрiчалася одразу з двома ворожбитами. А от слiд ти поганенько замела, – звернулася вона до Мар’яни.

– Зроби краще, – сказав i сам злякався своеi смiливостi Ільченко.

– А чого б це? Не забагато буде? – насупився хлопець.

– Менi подобаеться, – заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звiдкiля прибули Мусiй з Мар’яною, i щось швидко-швидко зашепотiла.

Як не тихо, але Пройдисвiт розiбрав, що мови цiеi вiн не лише не знае, але й нiколи не чув. – Менi сподобалася твоя мужнiсть, – повернулася вона до Пройдисвiта. Другий… – неясно додала дiвчина з неба.

Помовчали.

А про що говорити у такiй ситуацii?

– Менi треба до Дубоссар, – знову заговорила лятавка.

Мусiй хотiв було сказати: «Ти що, дороги не знаеш, коли аж сюди залетiла?», – та вчасно прикусив язика. Смiливiсть смiливiстю, а дурiсть дурiстю. Шлях до Дубоссар вiн знав аж надто добре.

– Нас вiднесло вбiк, гадаю, що дуже далеко.

Ільченковi здалося, що вона про щось мовчить, проте вiн теж знову помовчав. Тобто помовчав стiльки часу, скiльки треба, аби порахувати до трьох.

– Я iду до Букурешта. Можу провести.

Мусiй аж сам здивувався, почувши своi власнi слова. Тiльки Бог може знати, як у Дубоссарах, де, здаеться, е свiй гетьман, зустрiнуть гiнця гетьмана Мазепи.

* * *

За мiсяць до того.