Монети для патріарха

Тепер вiн розумiв, що вiдчував старий Іса, коли вчив його. Тричi чужу вчив людину – чужу по кровi, чужу по мовi, чужу по вiрi. Хоча, з iншого боку, учнiв до Мусiя в нього не було. Мабуть, однi з одноплемiнникiв були нездатнi, iншим вiн не довiряв.

* * *

Вiсiмнадцять рокiв тому.

Хлопець iшов, з кожним кроком вiдчуваючи, що його залишають останнi сили. Вiн iшов рукотворною пустелею, на яку перетворилася пiвденна Киiвщина та вся Брацлавщина. За сiм днiв шляху вiн лише один раз бачив якесь селище, де над дахами декiлькох хат курилися димки, проте не став зразу пiдходити.

Позавчора у спаленому дощенту селi вiн наiвся вишень – частина дерев вижила.

Проте чи то з вишнями було щось не те, чи то Мусiй забагато iх з’iв, але зi шлунком сталося таке, що вiн за два наступних днi пройшов усього нiчого i навiть час вiд часу втрачав свiдомiсть.

Як не дивно, пiвгодини тому йому вдалося вбити зайця, i тепер вiн шукав мiсце, де безпечно було б розвести вогонь.

Правий був дiд Данило, напучуючи: «Якщо тебе впiймають, то тiкай зразу, поки не заслабнув ще з голодухи, не ведися на думки та на розмови – може, буде краща нагода. Перша нагода – вона буде й остання, другоi нiколи ти не дiждешся. Та нiколи не тiкай туди, де проходив ранiше, бо там i шукатимуть. Нiж завжди примотуй до ноги, нижче колiна – туди не кожен полiзе. І там же – кремiнчик. Ясно, по ножу кременем бити – це не по кресалу, та запалиш, зрештою.

Власне, все так i сталося. Вони йшли на Полiсся, коли iх нагнали татари. (Лише через багато рокiв Ільченко зрозумiв, що ножа не знайшли тому, що вiн дуже не бажав, аби знайшли. Дуже. Все його ество волало: «Не нагинайся! Не шукай!»)

Зараз Мусiй вишукував поглядом якийсь зручний яр…

Хлопець у черговий раз присiв пiд кущем, на хвильку вiдволiкся, бо занадто вже крутило черево, – i… i три татарина неначе з-пiд землi виросли.

Щойно не було нiкого, i ось тобi на – стоять пiвколом…

– Не треба нас боятися, – досить чистою украiнською сказав найстарший, мружачись, неначе дивився на сонце.

«Аякже!»

– Ми не тi, вiд кого ти втiк. Ми нащадки рабiв королеви Бони[27 - Королева Бона (1494–1557) – дружина короля Сигiзмунда І.] i живемо в Барi.

А крiм них у Барi нiхто не жив.[28 - Історичний факт.