Обре, сховайся добре!

Проте, кинувшись на людину, ведмiдь вибiг на освiтлене мiсяцем мiсце, перед самими вiкнами – крокiв за п’ятнадцять, i до того ж боком до вiкон. А хлопцi не спали.

Три мушкети вдарили разом, – нiби за командою, – i жоден з них не промазав, а двi кулi влучили напрочуд вдало: заднi лапи ведмедя неначе надломилися, роз’iхалися, i вiн мiг тiльки повзти – перебито хребта. З пащеки била рожева пiна – прострелено легенi.

Мисливський досвiд пiдказував – звiр усе одно, як вже неживий.

Але так думали тiльки люди.

Коли два козаки з’явилися на ганку – Барило зi списом, а Бiлий iз сокирою, – ведмiдь перевернувся на бiк, схопив переднiми лапами велику бурульку, що впала з даху стайнi, й метнув з такою силою, що Петро ледве встиг вiдбити ii сокирою.

– С-сто свiчок поставлю апостоловi![38 - Маеться на увазi апостол Петро, небесний покровитель Бiлого.]

Це були останнi його слова.

Драгон дивився на ведмедя, що вже сiпався у конвульсiях, розкрив був рота, щоб розповiсти, що чув про ведмедя, який кинув полiно (сам вiдчував – щось не те) – коли камiнь, невеликий, довгастий, влучив Бiлому просто в скроню.

І помер Петро Бiлий.

На них бiг… бiгло.

На перший погляд це нагадувало людину – i статурою, i одягом.

Тiльки голова була чимось середнiм мiж головами собаки та вовка.

«Песиголовець. Кiнокефал».

Потвора бiгла до ганку, не звертаючи уваги на Драгона, який залишався з флангу.

Кирин рвонув iз-за халяви метального ножа. Ось чого батько вчили, так це метати ножi. У розбiйникiв захисних обладункiв немае.

З вiкна вдарив пострiл – Адам вистрелив з отаманового бандолета i влучив.

Драгон побачив, як здригнулося вiд удару кулi тiло потвори, його власний нiж уп’явся в плече, але здавалося, для песиголовця усе це – iграшки.

Козак неначе потрапив у жахливий сон: вiн рвався до друзiв, але, здавалося, ледве рухався.

Барило зробив випад списом. Потвора його вiдбила.

У дверях з’явився Перший Адам з двоствольним пiстолем в однiй руцi i короткою шаблею в другiй.

Песиголовець ударив Барила в груди, лезо увiйшло по самий держак.

І помер Барило.

Адам витяг руку i спокiйно – неначе i не лежали на снiгу мертвi друзi – увiгнав кулю монстру точно мiж очi.

І, не чекаючи, впаде чи не впаде, з розвороту встромив шаблю у черево.

З хати донiсся якийсь гуркiт.

– Стi-iй! Адаме!

Той, не чуючи, чи не бажаючи чути, рибкою стрибнув у дверi – i, якимось дивом, ухилився одразу вiд двох каменiв.

Кирин був уже на ганку.