Обре, сховайся добре!

У кiмнатi сухо клацнуло – другий ствол Першого дав осiчку.

І, бачачи поперед себе двi пари жовтих очей, Адам рубонув шаблею – i його обдало чимось теплим.

Але збоку блимнув чекан – i помер Адам, на козацьке прiзвисько Перший.

Драгон, який був уже в дверях, завив страшнiше за будь-якого песиголовця i, вже не чекаючи порятунку – тiеi митi козак був певен, що цих потвор навколо сила-силенна, – перехопив келеп обома руками i вдарив.

Нiякий шолом не встояв би проти такого удару.

У хатi запанувала тиша. Мертва.

Тiльки було чути, як кров капае.

З лавки, на якiй лежав Боярин.

Якби у хатi знайшлося хоч трохи горiлки, Драгон би напився i, найпевнiше, загинув.

Але нiчого навiть схожого не було, i йому залишалося лише клясти себе: чому не згадав про песиголовцiв, хоча в Парцiумi[39 - Парцiум (букв. «частка») – землi, якi юридично не входили до Трансiльванii, але належали ii князю. До Парцiуму входила бiльша частина Закарпаття, де й до сьогоднi збереглися перекази про песиголовцiв.

] здибував людей, що бачили iх. Чому не здогадався уважно обдивитися хату, заглянути в запiчок – там, виявляеться, був хiд до справжнiсiнькоi печери, i поки один песиголовець атакував, вiдвертаючи на себе увагу, два iнших просто залiзли.

Якби не мiняв кулю на вухналi – здоровий ти вирiс, хлопче, а в твого батька був дурний син! Забув, що в лiсi не тiльки люди бувають – звiрi також трапляються.

А коли сонце пiднялося понад лiсом, вiн побачив слiди.

Це було схоже на тi лiтери, що проступали зсередини металу.

Через звичайнi слiди на снiгу, слiди, якi замете перша ж завiрюха, проступав ланцюжок якихось iржавих плям.

Диво дивне – Драгон цi плями бачив очима, майже так само, як i будь-який навколишнiй предмет, але при цьому не сумнiвався: нiхто iнший iх бачити не може.

Кирин вiднiс тiла своiх друзiв у сани – хай буде, що буде, але вiн довезе iх до церкви. Вони ляжуть в освячену землю. І служби будуть.

До саней вiн прив’язав усiх коней, та ще й господарську корову – ну не залишати ж на поталу вовкам! – i рушив.

Вiд’iхавши приблизно три чвертi милi,[40 - Руська миля – приблизно 7,5 км.] вiн озирнувся – i побачив над лiсом, там, де був хутiр, стовп диму.

* * *

Драгон присiв на ганку, що вцiлiв якимось дивом, хоча вiд хати нiчого не залишилося. Утiм, як вiд бiльшостi хат у Вiнницi.

Вiн остаточно переконався в тому, про що i ранiше здогадувався: без слова чи знаку якогось його й близько до Богуна не пiдпустять.