Обре, сховайся добре!

Мертвого? Навiщо? Щоправда, на шостому лотрi були чоботи з пiдборами, яких в Украiнi не виготовляли (Драгон поставив поряд свою ногу – нi, звичайна в Украiнi залiзна пiдковка полишае зовсiм iнший вiдбиток, нiж каблук), отже, це дуже багата людина – але тим бiльше.

Багато зодягнутого не лише татарва – будь-хто намагався би взяти живцем!

Козак раптом кинув погляд на свою рушницю: ii гнiт жеврiв.

Мистецтво запалювати вогонь – чи не едине, що вiн умiв по-справжньому, причому iнколи це виходило само собою: гнiт запалювався кожного разу, коли вiн вiдчував тривогу, iнколи i таке бувало: Драгон ще не мiг розiбратися у своiх вiдчуттях, а гнiт уже…

Так, як тепер!

Драгон встиг вiдстрибнути вбiк в останню мить, навiть в останню пiвмить – i рись, що стрибнула з дерева, впала на землю.

На вiдстанi пiвлiктя вiд дула рушницi – козак вистрелив, не думаючи.

Велика кiшка й не нявкнула.

Ще одним стрибком опинившись поряд з конем (недаремно вiн залишив собi не найпрудкiшого, а найвитривалiшого та найспокiйнiшого!), схопив бандолет небiжчика Боярина. Вiн добре пам’ятав: спочатку звiр, потiм песиголовцi. Але цього разу Кирин почув хлопки, неначе хтось плескав у долонi.

Песиголовець вийшов з кущiв, продовжуючи плескати, – таким чином вiн показував, що в руках зброi немае.

Сiв на холодний, мокрий пiсок i вказiвним пальцем написав: «Одна моя, друга твоя».

«Про що вiн? Що за бiс?»

«І кинджал», – продовжував звiр-людина.

Раптом кiнь повернувся, i монстр побачив припасовану до сiдла шпагу Бояна. Собача голова здригнулася, але гiсть опанував себе i швидко приписав: «Spatа[52 - Spata – латиною та iталiйською мовою – «довгий меч», пiзнiше – шпага. Росiйське слово «шпага» (скалiчене spata) в Украiнi було майже невiдоме.] також моя».

– А дулi з маком? – хмуро поцiкавився Драгон.

 – Або цiеi штуки? – Вiн розстебнув шкiряний футляр i витяг свiй келеп iз зачарованим жалом.

Кiнокефал аж тявкнув, затер усе написане i знову начертав на пiску: «Уб’еш мене – на тебе полюватимуть».

– Ви на мене вже полюете!

«А ось цього не треба було казати!»

Собаколюдина зовсiм по-людськи знизала плечима. «Не знаю. Вас багато – нас багато. Ви рiзнi – ми рiзнi».