Обре, сховайся добре!

– Нумо, хлопче, мiзкуй! Ти ж мене упiзнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!

– Найчастiше розповiдають, як малого хлопця побили, а вiн плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому ii повернув, та ще й повну золота.

– Брехня. Тобто брехня про золото, а все iнше що було, те було, аж приемно згадати. – Дух подивився на Кирина i, бачачи, що козак нiчого не розумiе, продовжив:

– Мiзкуй, хлопче, мiзкуй.

«Та до чого ж вiн веде?!»

– Начебто я нiчого не губив…

– Нiчого – можливо…

«Що вiн хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже i таке можливо?»

– Друзiв! Товаришiв! Побратимiв! – i затнувся, побачивши духiв вираз обличчя.

– Хто вмер, той вмер.

– То не крути!

– Двох жiнок загубив ти, Бояне.

– Та вони ж самi вiд мене втекли.

– Ну то й що? Як гадаеш, що буде, коли помiтять – одна з двох у вогнi не горить, у водi не тоне, ii не лише куля – шабля й та не бере! Вiзьмуть на муки, усе скаже, а iм’я в тебе рiдкiсне, прикмета страшна…

Ну, це козак i сам знав.

– І як же менi знайти iх?

Дух мовчки показав на рiчку:

– Дивися, Бояне. Уважно.

Козак напружив увагу. Точнiше – вiн би не змiг пояснити, щ? саме зробив, але зробив щось таке, для чого i слiв не знав i що, власне, зробилося само собою при словi «дивися».

З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, iржава, дуже нагадувала тi слiди-не-слiди, що iх залишали песиголовцi, друга, золотиста та яскрава, поряд iз нею iще одна – рожева, дуже тонка та блiда.

Драгон озирнувся, водячи поглядом по землi. Так i е – за ним теж тяглася золота смуга.

– Так-так, усе вiрно.

– Скiльки?

Вiд подиву та, чого там, i переляку (берiгся-ховався, а, виявляеться, воно все дарма – слiд усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумiв:

– Буде видно днiв, мабуть, зо три. Злякався?

Драгон знизав плечима. Вiн давно вийшов з того вiку, коли мiг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрiсть.

– Ану накажи йому щезнути.

Кирин наказав – i нiчого не змiнилося. Вiн спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став вiдчувати зовсiм недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»

Дiдька лисого! Слiд залишився.

– От i добре.

«Знову знущаеться…»

– Не зрозумiв? Тепер твiй слiд може побачити лише рiвний тобi чи, звiсно, той, хто вищий за тебе. А iх небагато – i тих, i других.

– Тяжкi часи настали, якщо таких, як я, небагато.

– І се правда, тяжкi часи.