Обре, сховайся добре!

)

Драгон ледь стримувався: останнi пiвгодини усе його ество волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, якi могли означати тiльки одне – «мовчи».

Тим часом iх уже пiдвели до головних сил загону – не такого вже й численного.

– Шандор Добо естем! – вiдрекомендувався Боярин. – Служу його милостi пану вiденському.[9 - Тобто Я. Радзивiллу, воеводi вiленському та литовському польному гетьману.] Посланий був у приватних справах його милостi до Валахii.[10 - Тут – до Молдови. Цi назви часто плутали, навiть в офiцiйних документах.

] Повертаючись, у Ямполi вiд купцiв почув, що буде вiйна – i вирiшив iхати навпростець до Бара.

У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лiзло нi в якi ворота!

Так, воевода вiленський мiг послати людину в приватних справах у Молдову – вiн одружений з дочкою домiнуса.[11 - Домiнус (румунською – «господар») – титул молдовського князя.] Але чому через козацькi землi?! Навiть якщо справдi почув у Ямполi про вiйну, простiше назад вернутися – Ямпiль бiля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!

Проте офiцер якось… неначе аж сонний став.

Його думки текли мляво, повiльно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоськiй шапцi – ще й щит татарський».

(Щит з'явився тому, що своему вмiнню битися на шаблях Драгон не довiряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб вiдбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйознi люди. Ну а якщо полiзе якась голота – вiд них вiдбиватися краще ножами, сокирою та щитом.

)

«…І чув я про цього Добо. Точно чув, i навiть бачив колись. Вiн трохи змiнився, але це вiн».

– iдьте, панове.

Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.

Цього просто не могло бути. Не могло!

Жодне вiйсько… Та що там вiйсько – загiн дiтлахiв, що у вiйну граються, нiколи не вiдпустить пiдозрiлих без перевiрки!

– Данке![12 - Дякую (нiм.).]

Боярин рушив коня, усi за ним. Отаман замугикав якусь угорську пiсеньку.

«Вiн же назвався мадярським iм'ям…»

Усе тiло Драгона, усе його ество чекали залпу в спину або аркана на шию.

Десять крокiв, п’ятдесят, сто… Ось уже i поворот… Ось вони вже за поворотом…

– До лiсу, – прохрипiв отаман.

– Слiди побачать.

– Нi. Це не головний загiн, а навпаки зовсiм!

Боярин рукою зiгнув кущ так, щоб усi шлях побачили.

Шлях був жовтим, бо тисячi копит утоптали його, змiшуючи снiг iз кiнським лайном.

– Отже… – Бiлий не договорив, та в цьому й не було потреби.