Покохати відьму

Вона пiдбiгла, стала поруч, взяла мене за руку. Ще двi дами рушили були за нею, але охорона iх не пустила. Правильно: ножем штрикнути – мужиком бути не треба. А Панi, видно, вважають учасницею двобою.

Панi. Ох, свята простота! Хоча щодо ножа все правильно.

…Як тiльки принц скiнчив свою промову, так вона мене просто потягла за руку до наших ношiв. Швидко дiсталися, швидко влiзли, швидко слуги понесли нас. Боiться вона чи що? І здалося менi чи нi, що суддя iй знак подав пальцями? Ось i… Руку у волосся запустила – задоволена, значить, – виразна прикмета, але ж i побоюеться явно.

Панi. Не так побоювалася, як турбувалася. Знак пальцями справдi був, i я губилася в здогадах. Ясно було одне: розмова мала бути серйозна, i я не виключала нiчого. Навiть пастки, хоча ще три днi тому (за мiсцевим часом) нiколи б i не подумала. Але хiба мало чого три днi тому не було…

– Нам з тобою треба ще одну справу зробити.

«Тiльки радий буду».

– Найпевнiше за все – безпечну.

«Ображаеш».

– Та бачу, що ти весь час на полюваннi.

«А як же iнакше? Або ти полюеш, або на тебе». Знову рука у волоссi.

– Зовсiм мислителем став.

«Знати не знаю, хто такi мислителi, але що нас колами носять, так це точно. Менi й визирати не треба».

– Не колами, а петлями. Слуги перевiряють, чи не стежать за нами.

«А самi-то вони перевiренi? Звiдкiля я знаю, що тут слуг пiдкуповують?»

– Та звiдти ж, звiдки i решту всього.

«А говориш Ти, Панi. І зайве, i незайве. Я й рота ще не вiдкрив». Засмiялася. Не пирхнула, а засмiялася – добре отак.

– Правда твоя, хлопчику. Так i продовжуй. Усе, ми на мiсцi. З ношiв я вибрався першим. І завмер.

«Панi, арбалетник на деревi». – «Навiть так? Подивись на нього, щоби я могла твоiми очима… Свiй».

– Дай менi меч i скажи всiм своiм, яких тут п'ятеро, щоб нiхто не пробував цiлитися в наш бiк – на такiй вiдстанi пригощу кинджалом.

Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумiв.

Панi. Пiвнiчний дiалект. До речi, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразiв на обличчях, iх така думка вже вiдвiдувала. Бо саме цi, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсiм непоганих мечникiв, i не могли не втямити, що двое з чотирьох убитi моiм стилетом. Ну, а хлопчика вони тiльки-но бачили в дii.