Кожен платить за себе

Юра: – Та нiчого, може попросимо i свiтовий чемпiонат трохи перенесуть.

Устим: – Я серйозно. Я мушу iти на нереально нудну вечерю з родичами Джулii.

Андрiй: – То не йди. Думаю, твоеi вiдсутностi нiхто не помiтить.

Устим: – Я мушу пiти. Що я маю Джулii сказати, що не зможу, бо хочу футбол подивитися? – трохи задумавшись, пiсля короткоi паузи додав. – Нi, дiвчата такого не зрозумiють.

Дiма: – Ну, то придумай щось.

Устим: – Що? Я не можу iй брехати.

Юра: – Чого? Ти що iй нiколи не брехав? За три роки?

Устим задумався: – Нi, я мiг, хiба що уникати вiдповiдi або iгнорувати запитання, якщо дуже треба, але я iй нiколи не брехав.

Дiма: – То раз в три роки можна. Скажи, що ти захворiв, вiд цього нiхто не застрахований, i всi хвороби приходять раптово.

Андрiй: – А ще, ти ж i так залишишся вдома. Нiкуди не потрiбно iти, всi до нас прийдуть.

Устим: – Я навiть не знаю.

Юра: – А що тут знати, там тебе i так нiкому не треба. Джулiя буде зi своiми дорогими родичами, а ти в себе вдома, нiхто не скаже.

Дiма: – Будь патрiотом! Хто буде за «Динамо» вболiвати, як не ми?

Устим: – Може й так. Я ж нiчого поганого не зроблю.

Андрiй: – Тодi, завтра всi до нас на пiв 8.

Все було домовлено i команда патрiотiв-вболiвальникiв чекала на завтрашнiй чемпiонат.

Наступного дня Устим подзвонив до Джулii та жалiбним голосом повiдомив про «страшний вiрус», який вiн пiдчепив. Розказав, як в нього пiднялась температура, загальна втома, горло болить, i взагалi нема бажання далi жити й так далi… Одним словом, все, що в його силах – це лежати в лiжку i пити гарячий чай, Джулiя без найменшого сумнiву щиро повiрила у «важку хворобу» свого коханого, i трохи розстроiвшись, побажала видужувати.

Пiца, пиво, друзi, захоплений i насичений чемпiонат по футболу – життя – класна рiч. Кiмната наповнена емоцiйними розмовами та вигуками. Для Устима цей вечiр був приемним i цiкавим, але одного маленького моменту вiн все-таки не врахував, що на другому кiнцi мiста хтось сильно скучае за ним.

Перший тайм закiнчився. Реклама. Дiма подаючи пустi коробки вiд пiци Устимовi:

– Іди на кухню по ще одну пiцу i коробки забери.

Устим не задумуючись взяв коробки i пiшов у сторону кухнi, але ледь встигнувши переступити порiг кiмнати, як перед ним стояла Джулiя зi строгим лицем i поглядом переповненим розчарування.