Меч і хрест

Колись, двiстi рокiв тому, лiкарня, у якiй у 80-х роках працював iще нiкому не вiдомий Кашпiровський, була Кирилiвським монастирем, але змiнила свiй статус задовго до революцii, а iм’я святого на прiзвище радянського академiка – згодом. Вiд обителi ж залишилася тiльки церква, розписана юним Врубелем, який чомусь до нестями боявся, що в старостi його запроторять саме в цю, що по сусiдству з нею, божевiльню.

– І справдi божевiльня якась! – вкотре вже за сьогоднiшнiй день розсердився суворий Сергiйович, обмацуючи «здаеться, останню» пробоiну.

 – Труби ж, вважай, новi. Чого вони раптом полопались? Нi iржi, нi бiса… Щось тут не так, Миколо.

– Та кажу ж я тобi, це дiгери[3 - Дiгери – група пiдлiткiв, чие оригiнальне хобi – подорож пiдземними печерами та колекторами мiста.] бешкетують, – почав доводити вже не вперше висловлену думку напарник. – І що це за мода пiшла по каналiзацiях нишпорити?!

– Що ж, – по-батькiвськи мовив повагом Володимир Сергiйович, – пiд Киевом пiдземних ходiв бiльше, нiж вулиць у мiстi.

Ченцi сотнi рокiв копали, ось хлопцям i цiкаво, що там. Але труби вони не псують, навiщо?

– Ба! – голосно згадав Микола. – Тут же Кирилiвськi поруч! От куди вони влiзти надумали! Там, далi, колектор просто до них виходить.

– Де? – з хлоп’ячим iнтересом спитав новенький.

– Та там, далi, праворуч, – зрадiв пiдтримцi напарник i, побачивши, що допитливий хлопець уже попрямував у вказаному напрямi, додав iз робленою дiловитiстю: – Правильно! І поглянь заразом, що там! Якщо вони ворота вiдчинити намагалися, точно треба доповiсти кому потрiбно.

Прокрокувавши метрiв сто, новенький звернув у бiчний тунель i майже вiдразу натрапив на iржавi, врослi в землю ворота, одна з важких стулок яких була трохи прочинена, утворюючи невелику щiлину, цiлком достатню, щоб крiзь неi протиснувся хтось молодий i гнучкий. Чорноокий прослизнув усередину i озирнувся.

Промiнь свiтла, що вистрибував iз лiхтарика на його касцi, задумливо поторкав дiру в цеглянiй стiнi. Якийсь начальник, не задовольнившись залiзом дверей, велiв закласти вхiд у тисячолiтнi Кирилiвськi печери, кожен крок по яких загрожував гучним обвалом. Але тепер частину стiни було розiбрано.

Зачекавши, хлопчина попрямував далi плутаним вузькобедрим лабiринтом нечутною ходою чорноi кiшки, що безбоязно звертае то праворуч, то лiворуч.