Меч і хрест

«Килина», – впiзнала ii Марiйка, яка майже не сумнiвалася, що бачить зараз перед собою лише страшно-прекрасний сон, де iй явилася мертва красуня, чие золоте волосся зливалося з полум’ям вогню.

– Ось ви i тут, – похмуро сказала покiйниця.

І досить було iй заговорити, як полум’я враз погасло, i тiло жiнки стало прозорим, немов мiсячне марево.

Тепер крiзь нього було видно сяючi вiкна будинкiв, що стiною облямовували Пейзажну алею, i темне беззоряне небо…

– Тут ви збиратиметеся щоночi, немов кiшки, якi, зачувши мишу, не в змозi стримати себе iз власноi волi, – сказала покiйниця тужливо.

 – Менi довелося вiддати свою владу вам – трьом слiпим. Але не тiштеся з цього! – нестерпно простогнала вона, буцiмто нечулi й очамрiлi вiд жаху, вони могли зрадiти зараз хоч чомусь. – Мое Мiсто – не подарунок вам, а прокляття! Моя влада – ваше рабство! Вас обрано на погибель! Я стала першою, але буде i друга, i третiй, i вiн знову поверне собi силу, якоi був позбавлений тодi. Ви помрете, перш нiж ряба стане любою, а бiль згорить у вогнi, бо ваш порятунок лежить там, куди вам немае вороття…

Не змовляючись, дiвчата мовчки позадкували, чимдалi вiд цього важкого, невiдривного погляду, який, здавалося, безповоротно ховав iх зараз живцем.

– Усе. Я вiддала вам усе… – прошелестiв, згасаючи, ii нестерпний голос. – Залишилося вiддати тiльки це.

Вона владно пiдвела до неба примарну руку, що розпливалась, – i Катя, Дарина та Марiйка одночасно здiйняли очi догори i виявили, що звiдти на них нестримно летить щось велике й темне.

І перш нiж вони встигли кинутися врiзнобiч, iх наздогнала оглушлива чорнота…

Але перш нiж провалитися в небуття, Дарина побачила, що небо над ними раптом перестало бути темним, прорвалося тисячею срiбних зiрок i блимнуло десь лiворуч тривожно-червоним вогнем.

«Лiтак», – подумала вона i знепритомнiла.

* * *

– Ну чьо, повертай назад.

Бач, замкнено! От життя паскудне!

– Так чьо нам тепер, на гору пiхтурою?!

– Нi, через огорожу, з усiм спорядженням!

Нервовi аварiйники, сперечаючись, стовпилися бiля зачинених ворiт, якi вели на скромну територiю Кирилiвськоi церкви, захищену блоковою кам’яною огорожею вiд багатокорпусноi психiатричноi лiкарнi iменi Павлова, що заполонила гору.

До церковних ворiт з вулицi Олени Телiги вiв зручний асфальтований пiд’iзд.