Меч і хрест

Але виходило: щоб зробити ще сто крокiв i потрапити на гiрський схил, де ховався необхiдний iм залiзний люк, слiд було зламати замок на входi до святоi обителi або «повертати назад» i дертися на схил знизу.

– Усе, паняй! Покаталися! – роздратовано кинув водiевi один iз робiтникiв.

– Стривай, – зупинив його Володимир Сергiйович. – Дивiться, в церквi он свiтло…

У вузьких, як щiлини, вiкнах корпулентноi Кирилiвськоi церкви мерехтiло слабке жовтувате полум’я.

– Ти, Сергiйовичу, сьогоднi взагалi безквитковий.

Так i не лiзь! – бухнув той, що сказав «паняй», i махнув рукою.

– Та чого ти? – остудив його другий. – його правда. Треба погукати, вони нам ворота i вiдчинять.

– Звiдси не догукаешся… Церква стара, стiни знаете якi! Нумо, пiдсоби… – Володимир Сергiйович вiдiйшов до хвiртки, що по сусiдству з воротами. Крякнув. Сперся на плече другого, схопився за пруття i, поставивши ногу на стягнуту суворим iржавим дротом ручку, з юнацькою хвацькiстю перемахнув двометрову огорожу.

– Чекайте. Зараз! – пообiцяв вiн.

Хизуючись i пишаючись собою, Марiйчин батько попрямував повз смiттевi баки до опасистоi бiлокам’яноi руськоi красунi. Дiйшовши до розкреслених клiтиною металевих смуг важких дерев’яних дверей, Сергiйович зам’явся, збираючись перехреститись, але, посоромившись робити це на очах у товаришiв по службi, спохмурнiвши, штовхнув одну зi стулок.

Та вiдчинилася, вiдкривши вхiд до високого квадратного простору центрального нефа, окреслений насупленими середньовiчними колонами, що йшли у небо.

Усерединi церква виявилася страшенно маленькою. А ii стiни, темнi й облупленi, зберiгали залишки тисячолiтнiх фресок i примальованi до них пiзнiше вiдсутнi частини святих.

Але нинi, в напiвтемрявi, старi, стертi столiттями фарби зливалися в бiлi «хмари», i Богоматiр в центральнiй апсидi, з вiдрiзаною часом головою, i вiдсiченi вiд тулуба босi ноги святих – охоронцiв мармурового iконостасу, що помiстився мiж ними, справляли враження моторошне i гнiтюче.

І через це церква здавалася покинутою, не живою. Покинутою Богом i людьми…

Але була дiючою. І якесь невiдоме Сергiйовичу i, схоже, не призначене для погляду мирських релiгiйне дiйство вiдбувалося в нiй просто зараз.

На рожевуватiй пiдлозi з ширококостих, пiдiгнаних одна до одноi рiзнокалiберних кам’яних плит сяяв трикутник iз оплавлених церковних свiчок.