Меч і хрест

А пiд коробкою лоба було задушливо-спекотно, як на кухнi, переповненiй важким газом. Арка, що вiддiляе передпокiй од вiтальнi, обрамляла сумну картину – слiди вчорашньоi романтичноi прелюдii. І зараз Катi треба було наново приступати до вирiшення питання, яке вона власними руками зробила практично нерозв’язним: лисий кабан, ще нещодавно готовий iсти з ii рук, напевно скористаеться першою-лiпшою можливiстю, щоб вiдплатити iй за ганебне приниження.

Проте зранку на горизонтi окреслилася нова проблема – не менш, а можливо, i бiльш небезпечна…

Зiтхнувши, Катя стомлено притулила бiдолашну хвору голову до одвiрка.

Годинник iз золотою галантною пастушкою показував двадцять три хвилини на сьому. Час збиратись. О восьмiй Катя завжди була на роботi. Удома iй не сидiлось i не лiнувалося, хоч вона i любила свою квартиру – таку улесливу, дорогу та iдеально прораховану за стилем, що пишався своiми нежiночими крiслами та канапою; i паркетом червоного дерева, контрабандою вивезеним iз ветхого особняка на Липках; i механiзмом годинника на маленькiй долоньцi пастушки-маркiзи, що йшов уже три столiття, не оступившись нi на хвилину. Але любила вона ii саме як iдеал – зовсiм не тiею затишною, теплою i пiдсвiдомою любов’ю, яку викликають у обивателiв iхнi зручнi крiсла-нори, розтоптанi капцi i дбайливi, лагiднi пледи.

«Чому я вдарила Василя Федоровича i помчала туди? Що там було? Я бачила це чи?..» – не дозволила собi розпхикатися вона.

Катя неприязно подивилася на вiдвойовану книгу та лист, мимохiдь кинутi нею на столик пiд дзеркалом у коридорi. Розгадка або хоч би натяк на розгадку мусить вiдшукатися саме в них!

З рота книжки висовувався трикутним язиком аркуш, вирваний пiд час бiйки з хамською бiлявкою, i, машинально потягнувши сторiнку 104 за помiчений цифрами куточок, Катя пiднесла ii до очей.

«Владою моеi руки…» – нашвидку прочитала вона.

І обмерла, задихнувшись вiд марення.

Їi пальцi, що стискували аркуш, закiнчувалися непристойно довгими, вигнутими дугою нiгтями! Цього не могло бути! Не могло! І одiпхнувши поглядом цю чужу, незрозумiлу руку, Катя нестримно вчепилася в дзеркало i заволала.

Жiнка, що дивилася на неi з дзеркального скла, не була Катею. У неi були божевiльнi очi та зламанi збожеволiлi губи. А по сiрих щоках стiкало нижче плечей рiвне синяво-чорне волосся.

– О-о-о-о-о-о-о-о-о… Нi! Нi! – заверещала жiнка.