Меч і хрест

Та вона й сама сказала: «Менi довелося вiддати свою владу вам!»

– І пiсля цього ми всi вiдразу стали вiдьмами? І ти, i я, i ця сучка? – вже з непiдробною цiкавiстю уточнила Дарина Чуб.

Вона ще раз оцiнила своi прекраснi нiгтi й мрiйно видихнула:

– А круто було б! Шкода, що так не бувае! Вiдьми – це так, забобони…

– Усi народнi забобони, – поблажливо прорекла забобонна Марiйка, пiдбадьорена увагою своеi невеликоi аудиторii, – мають реальну основу. Наприклад, у казках усiх народiв свiту присутнiй так званий дракон або змiй.

Так от, усе це вiдгомони нашоi стародавньоi пам’ятi про динозаврiв!

– Гаразд, о’кей, – несподiвано погодилася Чуб, – припустiмо, що ми – вiдьми. Як дiзнатися, правда це чи нi? У вiдьом е якiсь особливi прикмети? Ти щось iще про них знаеш?

Марiйка зрадiло кинулася до свого письмового столу.

– Ось у Чуба… До речi, – пiдлестилася вона, – не твiй родич?

– Дай сюди! – несподiвано рознервувалася Дарина, вихоплюючи з Марiйчиних рук кволу брошуру, на обкладинцi якоi взялася в боки «жвава» молодиця iз рясним намистом на грудях.

 – Слухай, i насправдi мiй, напевно. А. А. – Андрiй Андрiйович! Вiн у мене професором був! Тiльки помер давно. І книжок його вдома немае. Вiн – татiв тато, а батьки сто рокiв як розбiглися… Ну, привiт, дiду! Ось i побачилися, – розчулено привiтала вона предка.

Ввiчливо ушанувавши пам’ять Дарининого дiда хвилиною мовчання, Марiйка експропрiювала в неi видання й розгорнула на позначеному закладкою роздiлi.

– Головною ознакою вiдьми, – з пафосом прочитала вона, – е хвiст!

– Що-що?

– Невеликий тiлесний вiдросток ззаду.

– А-а… – Чуб мимоволi поторкала себе нижче спини.

І раптом, стрепенувшись, почала знервовано обмацувати своi сiдницi.

– Марiйко, будь другом, подивися! – безтямно заволала вона. – Що в мене там у трусах телiпаеться? Лишенько, тiльки не це! Хвоста я вже не переживу…

Просвiтниця невiдкладно пiдповзла до неi i, конфузливо вiдтягнувши трохи донизу труси Дарини, старанно оглянула рожеву, округлу i послужливо випнуту сiдницю.

– Це прищик, – iз полегшенням сказала вона, почервонiвши, як херсонський помiдор, од цiеi незвичноi iнтимноi процедури. – Простудний, напевно. Ми ж на землi спали.

* * *

Одлипнувши вiд замковоi щiлини, Марiйчина мати гордовито попрямувала по коридору, нi секунди не сумнiваючись у тому, що вона i не думала пiдглядати – просто проходила мимо й iнстинктивно вiдреагувала на пiдозрiло гучний крик.