Постріл в Опері

Вам би все по полицях розкласти, по баночках, по пунктах, тодi як нормальнi люди (тут Чуб мала на увазi себе) просто живуть i насолоджуються життям».

Але зараз Даша не насолоджувалася – крутилася й нервувала.

– Нi, вони мене зворушують! – пробуркотiла вона. – Спочатку вони роблять нас Киевицями, наче ми iх просили. Потiм ми в срачцi рятуемо iх вiд Змiя так, нiби нам робити бiльше нiчого. Потiм вони засипають нас золотом i називають королевами… А потiм, тиць-пиздиць! – викликають на Суд i вимагають, щоб ми доводили, що ми те, чим вони нас зробили.

Де логiка? – спитала вона. – Нема! Ну нi-чьо, нi-чьо! – зловiсно пообiцяла Землепотрясна. – Я знаю, якого трясця у мене сiдницi сверблять. Вони в мене завжди сверблять, шукаючи пригод. Чую, зараз на небi щось ТАКЕ-Е займеться, що ми всiм скажемо: «А не пiшли б ви! У нас е справи бiльш важливi, нiж з’ясовувати, хто кому косматочка, а хто гадуниця», – i додала без логiчного переходу: – Боже, як я за сценою скучила! Я ж ранiше щоночi в клубi спiвала. А ти мене й не бачила… Як я Катьцi заздрю, що вона працюе.

Чуб несподiвано заспiвала:

Гори, гори, моя звезда!

Голос, повнозвучний, сильний, накрив безлюдну Старокиiвську.

Маша пiдвела очi – вона не знала, що талант Дашi Чуб мае таку пристрасну енергетичну силу.

Звезда любви приветная!

Ты у меня одна заветная,

Другой не будет никогда…

Проте щемлива серенада, звернена до неба над горою, залишила його байдужим.

«Заповiтна» зiрка не засвiтилася.

– Та дай ти спокiй цьому зошитовi! – розлютилася спiвачка.

 – Кажу тобi, мала випадково його впустила, коли грошi цупила. Якби зошит чогось був вартий, вона б не бабки взяла, а його.

– Логiчно. – Машина вiдповiдь була втомленою.

Хоча вона конспект Килини перегорнула бiльше нiж наполовину, його змiст так i залишився цiлковитою загадкою.

На першiй сторiнцi зошита стояло одне-едине число – акуратно закреслене.

Наступнi сторiнок двадцять заповнювали незрозумiлi й довгохвостi формули, такi мудрованi й безкiнечнi, що вiд величезноi кiлькостi чисел, iксiв, дробiв та математичних прогресiй у студентки iсторичного факультету запаморочилася ii гуманiтарна голова.

На двадцять першiй сторiнцi задачка закiнчувалася значком:

=

А на сусiдньому аркушi стояло ще одне число, тричi обведене ручкою, так емоцiйно й криво, нiби обрахувавши його, скрупульозна Килина втратила вiд щастя контроль над собою.

Двiстi одинадцять тисяч дев’ятсот одинадцять.