Постріл в Опері

 – Ти ж бiльше за всiх хотiла!

– Не знаю, – зiтхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пiшла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогоднi йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…

– Ти чьо, за цим придурком сумуеш?! – пхикнула Даша. – Вiн був сатанiст!

– Вiн мене врятував, – сказала Ковальова. – Але рiч не тiльки в цьому.

– А в чому? – Даша з цiкавiстю вдивлялася в обернений до неба профiль подруги. – Ну, колися! Я ж вiдчуваю щось не те. Про що ти там думаеш тихцем?

Маша стрiмко втягнула повiтря, збираючись повiдомити найголовнiше – Таемницю.

Але замiсть головного вигукнула зовсiм iнше:

– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!

Землепотрясна блискавично пiдвела голову.

І побачила те, що iй доводилося бачити лише один раз.

Як небеснi зiрки розсипалися намистом… Сплелися в гiрлянди.

Гiрлянди сплелися в срiблястi нитки.

І з лiнiй народилося сяюче креслення.

Карта Киева!

Вулицi, будинки, береги…

І тривожний червоний вогонь у правому кутку!

Секунду зiркова карта iхнього Мiста сяяла на небi над Старокиiвською горою.

А потiм небо впало. Полетiло на Дашу.

І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неi, а вона з не стримною швидкiстю падае вниз – на землю з небес.

Викреслений iз зiрок схематичний Киiв зi страхiтливою швидкiстю ставав реальним. Набував розмiру й об’ему.

Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетiла повз освiтленi вiкна сiрого будинку, позначеного особливо непримiтною прикметою – магазином «Хлiб».

І, пролiтаючи, встигла помiтити жiнку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла бiля вiкна. Їi нерухомi, порожнi очi. Бiлий журнал у ii руцi.

Смертельно-чорний асфальт понiсся на Дашу.

«Зараз розiб’юся! Все…»

Ілюзiя падiння щезла.

Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.

Заволала:

– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподiваючись, що та жiнка iз зупиненим поглядом i е та сама важлива справа, заради якоi всi iхнi неприемностi вiдкладуться на довгий-предовгий рiк.

 – Де це, ти не знаеш?!

– Зда-а-е-еться, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.

– Страшно – пофiг. Де це?

– Як на мене, Харкiвський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулицi Ахматовоi.

– Ахматовоi? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши ii лiхтарем, вiдшукала потрiбний напис.

– Ахматова – Хлiб. Знайдемо.