Постріл в Опері

Воно нам треба…

Даша скинула виклик i презирливо засунула трубу назад до кишенi.

– Ось бачиш, бачиш! – слiзливо проскиглила вона. – У нас за два днi Суд. Мое життя висить на волосинi. А моя мати вiдмовляеться менi допомогти!

– Послухай, Дашо…

Машу бентежила непродуктивна поведiнка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матiр адекватно.

– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?

– Завжди! – з готовнiстю засвiдчила Даша.

 – Вона нiколи менi нiчого не забороняла. Нiколи не сварила. Навiть коли я п’яна приходила. Навiть коли я хлопцiв приводила. Навiть коли я не приходила взагалi! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголiчкою, наркоманкою, шльондрою…

– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тiльки зараз зрозумiла, чим ти вiдрiзняешся вiд усiх нас – i вiд мене, i вiд Катi. Ти – вiльна. Я не про те, що тобi все дозволяли. Ти вiльна всерединi самоi себе.

– Знаеш, – Даша пiдвела на подругу злi очi, – а я тiльки зараз зрозумiла. Ти страшенно схожа на мою матiр!

– Цiкаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тiльки зараз зрозумiла. Ти дуже схожа на мою.

У вiкнi вже срiблився свiтанок, коли два голоси розмiреними поштовхами витягнули Машу зi сну.

Даша спала на сусiдньому лiжку, розтуливши рота.

Маша сiла. Прислухалася.

– Поезiя зараз нiкому не потрiбна, – поскаржився жiночий голос.

Надмiрно голосний, хриплий, викривний – що iснуе поза днем i нiччю, простором i часом, життям i смертю.

Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у свiт iз небуття й не впевнена: а чи варто iй було повертатися?

– Так, поезiя зараз не в модi, – пiдтакнув iй заспокiйливий голос Веронiки. – От ранiше, до революцii, поетам вклонялися, як наразi естрадним зiркам. На iхнi виступи збиралися натовпи. Коли на сцену виходив Северянiн, купчихи зривали з себе коштовностi й кидали йому до нiг. Панночки тримали на прилiжкових столиках портрети Олександра Блока й цiлували його лик перед сном.

У поетiв закохувалися, труiлися через кохання до них сiрчаними сiрниками… На них молилися. Не актори, не спiваки – поети були справжнiми володарями душ!

– А тепер iхнi вiршi нiхто не друкуе, – сказав голос тiеi, що повiсилася.

– Навiть бiльше, навiть надрукованi – iх нiхто не читае, – додала Дашина мати. – Власне, тому видавцям i невигiдно друкувати поезiю.