Постріл в Опері

Цi шрами казали: «Ми пройшли крiзь iсторiю! Ми були там… Там були тiльки ми!»

І, заворожена, Маша слухала розповiдi давнiх клямок. Золотих лорнеток, що покоiлися в музейних вiтринах. Сходiв, стертих до арматури. Блукаючи Мiстом, вона нахилялася, щоб торкнутися згаслого мармуру рукою, i вслухалася в нього, що шепотiв iй про недосяжну Дивовижну Краiну.

Так хлопчик, що мрiе про подорожi, прислухаеться до оповiдей про далеку, загадкову Африку! Так модниця жадiбно читае про недосяжну для неi Високу моду Парижа.

Але Маша не любила моду, не хотiла до Парижа. Їi притягувала iнша краiна, що iснувала тiльки на старих мапах – 1800, 1902, 1913 рокiв. Краiна, про загадки й моди якоi розповiдали iй бойовi шрами старих речей.

Тому з дивною для неi зарозумiлою зневагою Маша кривилася на речi, що пiдроблялися пiд старовину, – вони здавалися iй самозванцями, брехунами, якi сидять з пляшкою вина в трактирi, розповiдаючи про Африку, де нiколи не бували…

Проте, побувавши власною рудою персоною в краiнi Дивовижного Минулого, Маша склала свою любов воедино й прирiвняла до запаморочливо простоi вiдповiдi:

«Я хотiла жити там.

Тому, досить було рудiй Ізидi нявкнути про новий вояж до XIX столiття, як Маша вмить забула про суди й iспити, свое цiкаве становище й вкрай несприятливий стан справ – взагалi й у цiлому.

– Але, – зробила вона спробу повернути себе до реальностi, – я не можу. У нас так мало часу.

І несподiвано згадала про особливiсть подорожей до минулого, яка ранiше здавалася неважливою.

Вона не забере багато часу.

Точнiше – взагалi не забере часу!

Можна пiти в Минуле о 12.00 цього дня й прожити там бодай добу (Чи рiк! Чи двадцять п'ять рокiв!) – ти все одно повернешся назад рiвно о 12.00. Максимум о 12.15.

– Треба буде засiкти… – сказала Маша пiд нiс. – Пуфику, ти генiальна кiшка! В будь-якому разi, якщо я сидiтиму тут i розмiрковуватиму, це забере значно бiльше часу.

Генiальна кицька лiниво понюхала комплiмент, що прозвучав на ii честь, i, зрозумiвши його неiстiвнiсть, завалилася спати на Машине фото.

Маша метнулася до Килининоi схованки, смикнула шафу-дверцята.

– Так… – ii щоки спалахнули рум'янцем. – Що в нас носили 1894 року? Турнюри вже вийшли з моди.