Постріл в Опері

Модерн пiзнiше… Потрiбнi шубка й шапочка… – (Минулого разу Маша опинилася в Минулому осiнньоi зими 1884 року в самiй сукнi й шовкових черевичках – i грiло ii лише кохання!) – Чудово!

Скрупульознiсть «Дiви»-Килини не вперше зробила добру справу – весь одяг був помiчений бирками, де вказувалися сезон i рiк.

– Машо, я щось не зрозумiв. – Мир здивовано вивчив несподiвану Машу – збуджено-щасливу, з нетерплячими рухами. – Ти куди збираешся? На карнавал? – вп'явся поглядом вiн на вмiст шафи.

– Тут е й чоловiчi речi.

До смугастого «пiджака Остапа Бендера» притискалося чоловiче пальто з бобровим комiром.

– Мире, ходи сюди. Пiдскоч! – вимагала Ковальова. – Там, на антресолях, у капелюшних картонках, напевно е цилiндр. Ага, ось i шуба! А ботики? – Зiгнувшись, вона полiзла пiд вiшалку, але повернулася з пiвдороги. – Ой! Ключ! Потрiбен ключ вiд готелю «Нацiональ».

– Перший ряд. Двадцять сьомий гачок зверху. – Беладонна, що вилизувала свою бiлу шубку, вiдволiклася вiд своеi благородноi справи.

– Мире, бiжи в коридор, – послала Красавицького Маша. – Там шафа, в нiй багато ключiв.

Закоханий i спантеличений, Мир слухняно попрямував у вказаному йому напрямi й знайшов шафу з вiдьмацькими мiтлами, шафу з чаклунськими банками-склянками i третю – вiд пiдлоги до чотириметровоi стелi, заповнену тисячею тисяч ключiв, що висiли на тисячi тисяч гачкiв.

– Перший ряд, двадцять сьомий згори, – закотивши очi, вiн почав рахувати.

На двадцять сьомому ключi висiв картонний брелок:

«Grand-Hotel Nationa!»

– Боже! Але цього не може бути!

– Тихiше, тихiше… – шикнула Маша. – Я ж тебе попереджала.

Але послужливiсть супутницi не могла перестерегти здорову реакцiю на неможливе.

Пiд'iхавши на таксi до хрещатицького кiнотеатру «Орбiта», Маша (виряджена, всупереч лiту й рокам, у шубку з маленькою муфтою й круглу шапочку) пiдiйшла до вiдносно нових дверей, вийняла з ридикюля великий iржавий замок, встромила в нього старезний ключ, повернула, поглянула на годинник, прошепотiла двi фрази:

«Ім'ям Отця мого наказую: дай те, що менi належить знати —

Анекдот!»

– увiйшла.

І кавалер, що увiйшов за нею слiдом, опинився в оздобленому червоним деревом, сяючому бронзовими лампами вестибюлi дореволюцiйного готелю «National».

Машинi очi затанцювали по залу й одразу вiдшукали те (тих), кого iй належало впiзнати.