Залізна шапка Арпоксая

Мiльйони рокiв тому птахи вiльно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спiхом бiгли, залишивши на рiвнинi своi яйця. Без батькiвського пiклування i тепла, яйця не розтрiскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мiльйони рокiв закам’янiла. Нинi цi яйця вважають мертвим камiнням.

Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:

– Тату, я тут! Не хвилюйся!

Остап призупинився, повернув до сина усмiхнене обличчя. Попри негаразди, пов’язанi зi забудовою водосховища, вiн переживав пiднесення, мав чудовий настрiй.

«Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», – розважливо думав, сходячи крутизною.

Батько, вiн же учитель iсторii середньоi загальноосвiтньоi школи, правильно мислив. Але вiн не мiг передбачити наслiдкiв вiдсутностi сина. Адже прадавня, нiколи не перевернута плугом земля мiстить виходи в паралельнi свiти.

Тим часом наш герой обходив бiлi, виполосканi дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгi стебла яких тяглися з-пiд камiння.

Але жодноi рослини з яскраво-червоним цвiтом вiн не побачив.

До його слуху з каньйону долинув ехидний голос Петька:

– Фантазере, не вiдставай.

– Наздожену, – гукнув у той бiк Мишко.

Його дратував товаришок. У майбутньому вiн бачив себе мiлiцiонером. Атож у всьому наслiдував свого батька. Петько не вiрив, що Мишкова родина побувала в Скiфii.[3 - Див. першу книгу серii «Царський пояс».] Не вiрив у подарунки, отриманi вiд скiфiв. Цi подарунки, а саме: золоту чашу i меч у золотих пiхвах, татко здав державi.

Натомiсть татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрi району ошатний будинок. Нарештi, вони покинули хатину, пiд яку пiдбиралася круча, i оселилися в сучасному житлi. Проте слiдчий, батько Петька, вважав справу зi скiфськими скарбами пiдозрiлою…

Несподiвано увагу Мишка привернув камiнь химерноi форми. Хлопчик пiдбiг i вiд несподiванки закляк. На каменi грiвся грубезний змiй. Хвостище губилося у густiй ковилi.

Раптом голова змiя вiдiйшла вiд бiлоi поверхнi й мовби у сповiльненому ритмi танцю проплила в повiтрi.

Хлопчик вiд страху гикнув. «Тiкай, Мишо! Тiкай! Зволiкання – смерть для тебе!» – подумки пiдганяв себе. Але ворухнутися не мiг, бо увесь, вiд голови до п’ят, задерев’янiв. Хоча мозок працював чiтко. Так, вiн помiтив жовте черево гада. Чомусь зрадiв своему вiдкриттю. «Це жовточеревий полоз. Вiн у Червонiй книзi. Таких полозiв на землi дуже мало. Вони пiд охороною держави», – замилувано думав.