Залізна шапка Арпоксая

Остап Якович на правах гiда пiдвiв усiх до краю плато. Дорослi та дiти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранiтнi виступи його загадково червонiли i тiльки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили корiння мiж розщелинами каменю. Неймовiрне видовище справляла також рiчка. Їi хвилi, мов конi, що розгойдували пiнистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранiтний бар’ер.

Раптом Мишка огорнув неспокiй. Чомусь непокоiла монета, яку вiн носив на грудях, як амулет. Вона нагрiлася й прилипла до тiла.

Хлопчик витяг монету через горловину блакитноi футболки. Можливо, через те, що рука тремтiла, монета вiбрувала й амплiтуда коливань збiльшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей i вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестiння. Вiн прислухався. Шелестiла бiля його нiг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погiдний, i вiтерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним вiдчуттям хлопчик не надав значення. Про них вiдразу забув.

Дiти, не вiдриваючи очей вiд живоi картини, слухали Тараса.

– Флора i фауна Побужжя надзвичайно рiзноманiтна. Багато видiв занесенi до Червоноi книги Украiни та Європи. Це смiлка бузька, ковила гранiтна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сiрий, лелека чорний.

Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далi розповiдь студента лилася невимушено i природно. Навiть подiлився власними спогадами:

– Найбiльше люблю степ у пору цвiтiння гвоздики ланцетноi. Яскраво-червонi плями вiд квiтiв гвоздики ланцетноi на тлi срiблястоi хиткоi ковили – явище фантастично красиве.

На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокi, уже не створюють пiд час цвiтiння яскравих плям.

Дiвчинку Тарасова розповiдь розчулила. Вона стиха зiтхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фiалковi очi…

Вiн прагнув зробити для Катрусi щось приемне. Примiром, знайти кущик гвоздики ланцетноi. Хай би вона зрадiла.

Мишко надибав жовточеревого полоза

Люди чiпко трималися за довгi лози.

Далебi, спуск у долину стрiмкий.

Тiльки Мишко все ще на плоскогiр’i. Хлопчик уважно вдивляеться у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав срiблястими хвилями i нагадував спину гiгантського звiра. Довгу його шерсть, здавалося лагiдно, розчiсуе ледь чутний вiтерець. Увагу хлопчика заполонили камiннi валуни. Овальнi, гладкi, до половини заритi в землю, вони лежали поодинцi й купно. Уява малого вже малювала велетенських доiсторичних птахiв.