Залізна шапка Арпоксая

Напоенi лiками, близнята тихо лежали. Тiльки суворий ескулап[6 - Так жартiвливо називають лiкаря.] не знав спокою. Вiн простував вiд грушки до дуба i назад. Наверстав уже кiлька десяткiв кiл. Усе чекав, коли аспiрин почне дiвчат «брати» i вони, здоровi, сядуть на тапчан. Але дiвчата спокiйнiсiнько спали горiлиць.

Жовтопузику, напевне, набридло чекати пробудження близнят. Вiн сповз iз тапчана i в’юнкими рухами поповз до дуба. Мишко очам своiм не повiрив – грубезне тiло змiя зникло в ямi, куди вiн мав необережнiсть вцiлити ногою (уже перестала болiти).

Бiльше того, Жовтопузик вивернувся у тiй вузькiй ямi й вистромив iз нею голова. Хлопчик завважив, що голова сторожко свiтила блискучими зiницями, стежила за близнятами i за ним. Вiн вкотре пожалкував, що не розумiе змiiноi мови. Адже Жовтопузик не простий. У нього, безперечно, гострий розум. Вiд нього вiн би узнав багато цiкавих iсторiй. Хоча б про зникнення мiстян.

Дiвчинка в зеленiй сукенцi ворухнулася i пробувала встати. Мишко прожогом кинувся до вертлявоi, допомiг iй сiсти.

Дiвчинка, що в червонiй сукенцi, позiхнула. Повiк вона не розлiплювала. Посопiла i знову заснула.

Поки дiвчинка в зеленiй сукенцi продирала кулачками очi, Мишко схилився над ледачою. Гаркнув до нею:

– Досить спати. Вставай!

Дiвчинка враз пiдскочила. Сама, без Мишковоi допомоги, сiла поруч iз сестричкою. Побачила Мишка i зойкнула.

Жовтi, як лимони, близнята тулилися одне до одного. Вони не зводили з незнайомця чорних блискучих очей. На iхнiх денцях тремтiв подив.

Знайомство Мишка з малими фiнiкiйцями

Мишко перший порушив мовчанку. Приемно усмiхнувся до дiвчаток i сказав:

– Привiт. Ви спали, коли я пiдiйшов.

Дiвчинка, що в зеленiй сукенцi та зi сережкою, пiдшморгнула i розкрила ротика. З нього виплили нерозбiрливi звуки. А ще вона творила пальцями дивнi жести. Мишко стенув плечима. Вiн не розумiв жестiв нiмих. Дiвчинка, що в червонiй сукенцi та з розцяцькованою щiчкою, пискнула:

– Лулi запитав: хто ти? Ми тебе нiколи не бачили.

Вона говорила не по-скiфськи i не по-грецьки. Цю мову Мишко чув уперше. І дуже здивувався, що добре ii розумiе. Але вчасно пригадав таткове повчання: «Пiдсвiдомо в корi мозку людини таiться код усiх ii минулих поколiнь. Цю гiпотезу легко довести. Коли людина перебувае пiд гiпнозом, то вiдповiдае тiею мовою, на якiй до неi звертаються. Хоча при повнiй свiдомостi вона не знае цих мов».

Мишко упевнено вiдповiв:

– Мене звати Михайлом.