Венера в хутрі

Спочатку допомiг сiсти мадам Зенькiв, пiдсадив батечка Зенькiва – а той, уявляете, залазив до воза задком, – а потiм став на колiно, а Миколая поставила свою нiжку на друге колiно i стрибнула на свое мiсце. Пiдiйшли ще сестри та кузини, я перецiлував ще з пiвдесятка рук, а тодi кучер луснув батогом по конях, i… бричка зникла.

Ви вже менi вибачте… Якби ж то я мiг… Така вже погана звичка в мене… розповiдати усiм. Але краще я вже продовжу, бо iнакше знову затягну розповiдь. Врештi-решт ми ж арештанти.

Отож ярмарок!

Тодi я себе продав, скажу вам, усього, як був.

Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свiй. Наступного дня я поiхав у село до Зенькiвих, там мене добре зустрiли. Миколая була ще серйознiша, нiж звичайно, i трохи сумна. І я посмутнiв, дивився на неi i думав: «Що з тобою? Я твiй, твоя рiч, твiй раб, роби зi мною, що тобi заманеться, я твiй, смiйся!» Я зовсiм не думав, що вона може бажати чогось бiльшого.

Тепер я часто сiдав на коня i приiжджав до Зенькiвих.

Якось я сказав Миколаi:

– Дозвольте менi бiльше Вам не брехати. Вона здивовано поглянула на мене.

– Хiба Ви брешете?

– Я кажу Вам, що я ваш раб, що моя душа належить Вам, що я падаю Вам до нiг, цiлую Вашi слiди, але ж я не роблю цього насправдi. Дозвольте ж менi вiдтепер бiльше Вам не брехати.

Вiрите, я… я тоi ж митi перестав брехати… За якийсь час я почув, як старий слуга сказав челядникам: «Наш молодий пан став якийсь пiдозрiлий, у нього на колiнах з’явилися дивнi плями».

Ось так. А тепер мушу розповiсти вам про пса.

Село Зенькiвих лежало ближче до гiр, нiж наше. Вони мали великi отари овець, що випасалися собi на волi, попiд лiсом. Пасовисько було обгороджене мiцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палицi вони мали оббитi залiзом, була в них i стара мисливська рушниця, кiлька вiвчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поряд – гори, а вовкiв i ведмедiв водилося там, наче курей. Було iх страшенно багато й плодилися вони, як евреi.

Служив там чорний вiвчур.

Називали його Вугликом. Був вiн чорний, як вугiлля, i очi його блищали, мов двi вуглинки. Вiн був другом моеi… ох, вибачте, що це я кажу…

Чоловiк почервонiв i потупив очi.

– Отож Вуглик був другом панянки Миколаi. Коли вона була ще малям i вигрiвалась у пiсочку, приходив Вуглик – сам ще цуцик – лизав ii, облизував язиком усеньке личко, а дитя клало своi маленькi рученята мiж зубиська й смiялося, i Вуглик усмiхався теж.

Потiм обое виросли.