Венера в хутрі

Вуглик став великим i сильним, як ведмiдь, Миколая не встигала рости за ним так швидко, але вони й далi любили один одного. І навiть тодi, як Вуглик пiшов стерегти овець. Нiхто його не вiдсилав, повiрте. Просто вiн був такий великодушний пес вiд природи, завжди мусив когось оберiгати. На всю околицю не було пса, рiвного йому. Якщо вiн вже роздирав пса, то тiльки тому, що той нападав на iншого. Його уникав вовк, обминав i ведмiдь.

Ось тому й захотiлося Вугликовi стерегти овець. Вони ж були такi бiдолашнi, лякливi створiння, якраз таких i потребував оберiгати наш Вуглик.

Вiн перейшов жити на пасовисько, а до панськоi господи навiдувався тiльки в гостi. Коли ж вiн повертався, ягнята збивалися навколо нього, вiтали його, а вiн облизував iх направо й налiво своiм червоним язиком, нiби хотiв сказати: «Добре, вже добре! Знаю, знаю». Миколая також навiдувалася до отари. І дiвчинка та пес радiли одне одному. Коли ж Миколая довго не приходила, пес гнiвався i замiсть бiгти до маетку, подавався до лiсу, де забавлявся тим, що вiдбивав у вовка вовчицю.

То був красень-звiр. Досить було з’явитися Миколаi, як вiн пiдганяв iй маленьких ягнят. Вона вмощувалася йому на спину, i вiн нiс ii так легко – та що там легко! – гордо! Вiн знав, кого несе.

Коли я познайомився з Вугликом, вiн був дуже старий, мав поганi зуби, паралiзовану ногу, багато спав, тож час вiд часу в отарi пропадали овечки.

У цю пору в нашiй окрузi багато говорили про одного ведмедя, страхiтливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зенькiв.

Я вiдразу згадав про того ведмедя бiля прiрви й трохи засоромився.

Якось я знову iхав до Зенькiв, аж тут повз мене пробiгли селяни, просто до пасовиська, цiла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: «Ведмiдь! Ведмiдь!». Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зiскочив iз коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землi, тримаючи в обiймах вiвчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешiптуються.

Ведмiдь був там, великий ведмiдь, i вхопив ягня. Нi пастухи, нi собаки не ворухнулися, тiльки репетували що було сили, дiвчина закричала, й тодi Вуглик, засоромившись, скочив зi своею паралiзованою ногою через паркан просто на ведмедя.

Зуби пса уже затупилися. Вiн схопив ведмедя, той його. Пастухи вибiгли з рушницею, ведмiдь утiк, ягня врятували, а Вуглик поволочив ноги кiлька крокiв i впав – як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неi, хапнув повiтря ще раз – i то був кiнець.