Венера в хутрі

У мене було таке вiдчуття, наче я вчинив убивство.

– Залиште його, панно Миколае, – кажу я. Вона ж пiдводить своi очi, повнi слiз, й мовить:

– Ви твердий чоловiк, Дмитре (так мене власне звати).

– Це я твердий! Подумати лишень!

Я вiддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набоi, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю i – в гори!

Я знав, що вiн iтиме ущелиною.

– Ведмiдь?

– Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелинi.

Щоб утекти звiдти, не могло бути й мови. Стiни ущелини були кам’янистi й крутi. Вгорi росли дерева, але коренi жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й пiдтягнутися догори.

Йому не втекти, i назад вiн теж не поверне. І я не поверну.

Отак я стою й чекаю його.

Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаете ви, що це означае, когось чекати? Доволi нестерпне вiдчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралiсi й очiкував не кого iншого, як ведмедя.

Смiшна обережнiсть, безголова мудрiсть збудження! Я ще раз пiдштовхнув заряд у ствол рушницi, щоб куля мiцно сiла.

Не знаю, як довго я чекав.

Було самотньо, безконечно самотньо.

Угорi, на краю ущелини, зашарудiло листя, крок за кроком, нiби важка хода взутого в чоботи селянина.

Ось вiн щось собi бурчить.

Ось вiн.

Вiн бачить мене й завмирае.

Я виходжу ще крок уперед i натискаю… Але що я натискаю? Я хочу натиснути курок, мацаю й не знаходжу його… Рушниця не мае курка! Я лиш перехрестився, скидаю кептар, обгортаю ним лiву руку, а ведмiдь уже пiдступае ближче.

– Гов, братчику! – але ведмiдь мене не слухае i не дивиться на мене.

– Гов, брате, я навчу тебе розумiти русинську мову!

Я обертаю рушницю iншим боком i з усiею силою б’ю ведмедя по мордi. Той реве, стае на заднi лапи; лiвою рукою я впираюся йому в зуби, а правою заганяю нiж у серце; його лапи стискають мене. Кров хвилею затопила мене, земля пiшла з-пiд нiг…

Чоловiк якусь хвилю сидiв мовчки, пiдперши голову.

Потiм вiн легенько ляснув долонею по столу й мовив, усмiхаючись:

– От не хотiв, а розповiв вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстiбну сорочку з вашого дозволу…

Чоловiк розгорнув поли сорочки й показав на грудях два шрами, наче вiдбитки двох долонь якогось велетня.

– Добре вiн мене заграбастав.

Чарки спорожнiли. Я кивнув Мошковi, щоби принiс нову пляшку.