Венера в хутрі

– …Знайшли мене селяни, – провадив мiй спiврозмовник, – але досить про це. Я довго пролежав у гарячцi в домi пана Зенькiва. Коли вдень я повертався до свiдомостi, то бачив усю iхню родину довкола себе – моi родичi теж сидiли поряд – наче бiля постелi присмертного, але батечко Зенькiв лиш примовляв: «Усе буде добре». А Миколая смiялася.

Якось пробуджуюся я серед ночi й роззираюся по кiмнатi. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколiшки й молиться.

Досить про це. Минулося, тiльки часом з’являеться увi снi.

Досить. Бачите, я не вмер.

Вiдтепер батечко Зенькiв часто приiжджав на своiй бричцi до нас, а мiй батько бував у них. Нерiдко навiдувалося й жiноцтво. Старшi перешiптувалися, а досить було з’явитися менi, як Зенькiв починав усмiхатися, пiдморгувати менi й простягати чарку.

Миколая… любила мене. Так сердечно! Повiрте менi. Принаймнi я вiрив у це, i нашi старi вiрили в це.

Так вона стала моею дружиною.

Батько передав менi господарство. Зенькiв подарував доньцi цiле село. Весiлля справили у Чернiвцях.

Усi повпивалися, мiй батько танцював козачка з мадам Зенькiв.

Наступного вечора – всi все ще шукали, наче небiжчики у Судний день, своi частини тiла й не знаходили iх, – я сам запряг шестерик коней, усi шестеро, бiлi, наче голуби. Блискуче волохате хутро ведмедя, якого я забив, устеляло сидiння, а лапи з позолоченими кiгтями звисали аж до пiднiжок iз кожного боку брички; велика голова з iскристими, наче живими, очицями, лежала в ногах. Моi люди – селяни, козаки на конях зi смолоскипами та вiхтями в руках.

Я беру свою дружину – горностаеве хутро накинуте на плечi – й несу до брички. Моi люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежiй шкурi, поставивши маленькi нiжки на його велику голову.

Моя челядь на конях – довкола нас; так я й увiв молоду господиню в наш дiм.

Рай кохання – ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати в нiмецьких книжках, а потiм слiпе обожнювання дiвчини…

– Як писав Шиллер у…

– Ох, прошу вас, я гадаю, ви не збираетеся декламувати менi пана Шиллера? Змилосердiться, Бога ради…

– Тiльки одну строфу, ось пригадайте… Вибачте… «…Злотим паском i серпанком / Диво-з’ява рве навпiл…» – продекламував я невблаганно.

– Мав рацiю той пан Шиллер, – мовив мiй шляхетний спiврозмовник. – Диво-з’ява. Було би диво з див, якби непорочна дiвчина стала вершиною творiння, а любов стала б тим прекрасним слiпим почуттям, яке чоловiк мусив би мати в душi до тоi дiвчини. Диво-з’ява розполовинила i мене.