Венера в хутрі

Щойно тодi, як вона стала моею дружиною, я наважився ii любити, а вона – мене. Тодi вона вiдкинула геть звичаi, умовностi, пристойнiсть, геть усе – разом iз корсетом i пiдтяжками для панчiх – скинула на пiдлогу. Моя любов повнилася ii любов’ю i все росла й росла. Нашi кохання росли, росли, наче близнята.

Паннi Миколаi я цiлував руки, своiй дружинi – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.

Тепер я розумiв, чому припадають на колiна й моляться перед жiнкою з дитям.

Бачте, дiвчина е своерiдною рабою у своему домi. Батьки нерiдко вважають доньку своею власнiстю. А от жiнка – уже щось зовсiм iнше, щомитi вона може мене покинути. Чи не так? Вона мае таке саме право вибору, як i я. Тому й поставили на вiвтар непорочну дiву. Яка нiсенiтниця! А потiм кажуть: «О чарiвне дитя!». Отаке собi жовтороте курчатко й мае бути менi рiвнею. Подумайте про це, будьте ласкавi.

Любов чоловiка i жiнки – шлюб, але я маю на увазi той шлюб, який освячуе природа.

Та й взагалi, що це таке?

Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить вiн прислухався до пiснi вартових. – …Ця мелодiя! Нiмцi мають «Фауста», i в англiйцiв е така книжка. А в нас це знае кожен селянин. Збагнути життя йому допомагае якесь чуття, iнтуiцiя.

Що робить наш народ таким меланхолiйним? Рiвнина.

Вона розпросторилася, наче море, й хвилюеться на вiтрi, наче море. Небо поринае в неi, наче в море.

Людинi завжди хотiлося промовляти до неi i почути вiдповiдь. Як крик болю, вириваеться пiсня з ii грудей, i, не знайшовши вiдзвуку, вмирае, як зiтхання.

І людськiй iстотi стае тодi незатишно. Хiба вона не належить рiвнинi? Хiба не рiвнина ii створила? Хiба рiвнина лиш пiдкорила ii собi? Чи рiвнина вiдштовхнула ii вiд себе?

Мовчить рiвнина, не дае вiдповiдi.

З узголiв’я могили виростае дерево, на його гiллi щебечуть горобцi.

Чоловiк приглядаеться до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладованi личинками, чимчикують туди й сюди по теплому пiску. Тут у них свiй свiт. Метушня на маленькому клаптику простору, невтомна боротьба за… За нiщо. Чоловiк почуваеться покинутим, йому мариться, нiби щомитi вiн може забути про те, що живе.

Тодi природа промовляе до нього в образi жiнки: «Ти мое дитя. Ти боiшся мене, наче смертi, але я тут, i ти тут.