Венера в хутрі

Було тепер про що думати, про що турбуватися, i кожна важка година пов’язувала нас ще мiцнiше.

Однак так тривало не вiчно…

…Голос мого спiврозмовника став м’яким i тихим, вiн аж тремтiв у повiтрi, легенько, наче димок вiд його люльки…

– …А вiчно бути так не могло. О прошу вас… i потiм… так чи iнак… зрозумiйте мене. Таке вже правило… Точнiше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?

Був у мене друг Леон Бодошкан. Вiн надто багато читав, то й захворiв через те. Так ось вiн часто казав менi…

Але навiщо все це? Я можу вам…

Вiн витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.

– …Вiн i писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Вiн заглядав у людину, всередину, наче в розiбраний годинник, чи все там на мiсцi. Й вiдразу ж казав, чого там бракуе. Вiн розумiв про що, наприклад, розмовляють помiж собою коти, смiявся й переповiдав iхнi балачки. Або ж брав квiтку i показував нам, як вона живе, як живиться. Вiн часто говорив про жiнок. Жiнки й фiлософiя привели його до загибелi.

Вiн часто щось занотовував, а коли йшов до лiсу, то все написане викидав геть. Папiр лякав його.

Стривайте, бо я забуду…

Вiн казав, хто може записати свою любов на паперi, той не здатний любити. Вiн читав грубезнi фолiанти в оправi зi свинячоi шкiри, усього Нестора, але вiд любовного листа тiкав свiт за очi. Тож слухайте…

З цими словами вiн поклав на стiл засмальцьовану смужку паперу.

– Нi, це рахунок, – чоловiк сховав клаптик до кишенi.

 – Ага, ось тут.

Вiн вiдкашлявся й почав читати:

– «Що таке наше життя? – Страждання, сумнiви, страх, розпач.

Чи знаеш ти, звiдки взявся? Хто ти? Куди прямуеш?

Не мати жодноi влади над природою i не знаходити вiдповiдi на це прокляте запитання. Уся наша мудрiсть, врештi-решт е самовбивством. Але природа надiлила нас стражданням, найстрахiтливiшим у життi людини, – любов’ю.

Люди називають ii втiхою, жагою…»

На цих словах мiй друг починав зазвичай гiрко смiятися. «Поглянь, – казав вiн менi, – на вовка, коли той шукае самицю.

Як вiн ломиться крiзь хащу, слина тече йому з пащi. Вiн уже не вие, а лиш метляе хвостом. І його любов – хiба це насолода? Це боротьба за життя, вона знекровлюе любов.

Мiй Боже. А чоловiк! Хiба вiн не кладе свою горду голову жiнцi до нiг i не благае: «Топчи мене! Топчи мене своiми нiжками, я хочу бути твоiм рабом, твоiм слугою, тiльки прийди й звiльни мене!».

Так, любов – страждання, а насолода – порятунок.