Венера в хутрі

Але це також i влада, коли один повелiвае iншим, це сутичка, у якiй один пiдкорюе собi iншого. Любов – це рабство, i коли любиш, стаеш рабом. Ти вiдчуваеш, що жiнка знущаеться з тебе, а ти розкошуеш у пристрасних виявах ii деспотii та жорстокостi. Цiлуеш ногу, що топче тебе.

Жiнка, яку я люблю, вселяе в мене страх. Я тремчу, коли вона несподiвано заходить до кiмнати, зашелестiвши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякае.

Здаеться, поеднався б у шлюбi навiки, на це i на те, потойбiчне життя, злився б воедино.

Поринаеш душею у чужу душу, опускаешся вглиб чужоi, ворожоi натури, приймаеш ii благословення. Смiшно, страшенно смiшно, бо так не завжди бувае. Щомитi тремтиш, побоюючись втратити себе. Лякаешся, коли та, iнша людина, заплющуе очi, змiнюе голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усi, всi своi святощi, iдеi готов вирвати зi свого ества, щоб повнiстю перелитися в iнше. Вiддаеш себе, як рiч… як сирiвець. Роби з мене свою подобу!

Наче руки на себе накладаеш, кидаешся у чужу суть, доки не повстане власна.

А тодi приходить страх повнiстю себе втратити. Вiдчуваеш ненависть до влади iншого над тобою. Здаеться, що ти вже вмер. Хочеш заслонитися вiд тиранства чужоi iстоти, вiднайди себе знову в собi. Це i е повстання натури».

Мiй спiврозмовник знайшов другий клаптик паперу:

– «…У чоловiка була своя робота, своi справи, своi iдеi й намiри. Вони лопотять над ним крилами, мов голуби, й пiдiймаються, мов орли, угору. Не дають упасти.

А жiнка?

Вона кричить „пробi!”.

Їi „я” не хоче вмирати. О нi! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа пiд серцем, вiдчувае, як дитя росте, рухаеться – живе! І ось нарештi тримае його на руках, пiдiймае догори…

Що тепер вона вiдчувае?

Мрiя? Їi дитя промовляе до неi: „Я – це ти, ти живеш у менi. Глянь на мене, я порятую тебе”.

Вона пригортае дитинча до грудей i… порятована.

Тепер вона плекае те, що в нiй вiдкинули й зневажили, у своiй дитинi. Тримае ii на колiнах i бачить дорослою, усю до решти вiддае себе iй».

Мiй спiврозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав на грудях. Ще раз помацав iх рукою, пересвiдчуючись, чи вони на мiсцi, i застебнув сердак.

– Зi мною трапилося те саме, – сказав вiн. – Точнiсiнько так. Я, щоправда, не зумiв усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповiсти. Що ви на це?

– Та певно ж розповiдайте, братчику!

– Отож так само було й у мене, так само, так само… Повiрте, так самiсiнько.